Але, як відомо, цілковита відсутність централізації й дисципліни часто перетворюють безмежну демократизацію на охлократію. Позаяк не уникла цього УАПЦ, то, скориставшись її устроєм, більшовики демагогією провокували мирян до розколу Церкви. 8 липня 1922 року Дмитро Мануїльський, секретар ЦК КП(б)У, розіслав губкомам лист, у якому наголосив: «Розкладання церкви в нас повинне піти по двох лініях: з одного боку, у загальнофедеративному масштабі щодо пануючої російської екзархічної церкви шляхом виділення з неї обновленських елементів. З іншого боку, нам належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви, яка є політичною фортецею петлюрівщини. Ми повинні розпочати кампанію за виділення з останньої тих прошарків духовенства, які засуджують петлюрівський рух і стоять на ґрунті визнання соціальних і політичних завоювань Жовтневої революції».
Владиці Липківському закидають, що він сам заклав під УАПЦ «міну», не зачекавши на визнання Константинопольським патріархом 1924 року Польської (а фактично — української) автокефальної православної церкви. Бо її ієрархи-українці не відмовили би своїм співвітчизникам у канонічному висвяченні єпископів, а ті не мали би потреби опиратися на несвідомі ще маси.
Та при цьому опоненти о. Липківського та його однодумців не враховують тієї обставини, що часу в УАПЦ не було. Бо люте винищування чекістами РПЦ не залишало надій на те, що УАПЦ уникне такої ж долі. Не сумніваючись у тимчасовості дозволу більшовиків на діяльність не залежної від Москви Церкви, засновники УАПЦ поспішали сіяти духовні зерна у свідомості українців. А про те, що після поразки національно-визвольного руху ця Церква неофіційно перебрала на себе роль його єдиної леґальної форми, засвідчили дані перевірки комісії з вивчення складу українського духовенства: 1927 року лише в перевірених 57 парафіях 214 священиків були колишніми старшинами й вояками Армії УНР.
Відтак главі УАПЦ спершу заборонили виїжджати за межі Києва, а згодом його двічі арештовували за звинуваченням в антирадянській діяльності, і він три місяці провів у в’язниці в Харкові. Відпустили його в жовтні 1927-го на Другий Усеукраїнський церковний собор, делеґатам якого чекісти висунули ультиматум: або вони обирають іншого митрополита, або ж о. Липківського буде відправлено до Сибіру.
Тож віруючі кияни влаштували владиці Липківському, за висловом Сергія Єфремова, справжню царську зустріч — ширилися чутки, що із цією метою були розкуплені всі квіти на базарах і в крамницях міста. А митрополит прощався з вірянами таким заповітом: «Чого злякались? Чи не знали раніше, куди й для чого йдете? Не бійтесь ті, хто щиро хоче спасти свою душу! Коли наша справа — правдива й угодна Богові, ніхто нас не переможе!»
29—30 січня 1930 року чекісти, нашвидкуруч зібравши єпископів і 40 священиків УАПЦ, звеліли їм оголосити себе надзвичайним Собором Церкви, яку звинуватили в антирадянській діяльності, і зажадали проголосити її «самоліквідацію».
Та це не врятувало 28 її єпископів і майже 3 тис. священиків від розправи. Зокрема, наступний митрополит УАПЦ Микола Борецький збожеволів від тортур. Його попередника рятували від голодної смерті грошові перекази, які впродовж чотирьох років надсилав йому Петро Маєвський, священик Української православної церкви в Канаді, очолити яку у вересні 1937-го запросили о. Липківського. Він дав на це свою згоду, але 22 жовтня того року був знову заарештований — за обвинуваченням у керівництві «антирадянською фашистською організацією українських церковників, котра ставила собі за мету відторгнення України від СРСР».
Його розстріляли 27 листопада 1937 року за вироком «Особливої трійки при Київському управлінні НКВС СРСР». Але щоразу, як слабнув московський зашморг на шиї українців (в 1941—1942 й 1989—1990 рр.), УАПЦ воскресала. Тож віриться, що таки здобуде належне їй місце в країні, заради духовного воскресіння якої пожертвували своїм життям тисячі її пастирів і вірян.
Ігор Голод
