“Український Проект”

Дві моделі патріотизму: «мовний» та «мовчазний»

Що ж може зробити сьогодні новітня українська буржуазія, щоб убезпечитися від революції або інших деструктивних сценаріїв? Вона має дати суспільству переконливе свідчення того, що віднині доля багатих та бідних поєднується у спільному національному проекті. Українське суспільство може врятувати не «гуманітарна допомога» багатих бідним, в якій останні неодмінно відчують бажання «відкупитися», а «шлюб» еліти та народу країни — ідеологія національної солідарності, що передбачає спільну працю та спільні вигоди від неї в майбутньому.

Коли президентські вибори виграв представник Східної України Віктор Янукович, багато хто з середовища націонал-патріотичного руху вважав цей день мало не кінцем світу. «Янукович приєднає Україну до Росії». «Він віддасть Росії українську економіку». «Надасть російській мові статус другої державної». «Перекреслить всі намагання своїх попередників до інтеграції України в Європу». Які лише звинувачення не лунали на адресу голови Партії Регіонів. Втім, деякі політологи вже тоді закликали не поспішати з висновками та дати новій політичній команді зарекомендувати себе конкретними справами. І ось, збіг час і стало зрозуміло, що четвертий Президент України не є представником або лобістом інтересів сусідньої держави. Більш того, стало зрозуміло, що політика Януковича в деяких сферах, зокрема, економіці, відрізняється більшим національним прагматизмом, та в більшій мірі відповідає національним інтересам України.

З кінця 80-х Україна звикла до одного типу патріотизму — ідеологічного, а, точніше, мовного — коли вимовляючи слова, переважно словами, захищали українську мову, суверенітет, державність. Патріотами звикли вважати тих, хто зробив свій патріотизм професією, без кінця говорячи про потреби національної мови, книги та Церкви.

Четвертий президент України запропонував суспільству інший тип патріотизму — «мовчазний патріотизм», коли замість патріотичною риторики та святкування безкінечних патріотичних «роковин», голова держави виявив непідробну увагу до економічних питань та захисту національних інтересів у конкретних справах, перш за все у площині економічній.

Новому Президентові ще не вдалося сьогодні остаточно переконати в своїй патріотичності Захід та Центр України. Але, здається, в цьому вже не сумніваються багато хто з російських політиків та політологів, які звинувачують Віктора Януковича…в «українському націоналізмі», уособленням якого ще вчора в Росії вважався його затятий політичний опонент — Віктор Ющенко.

Політика Віктора Януковича та Митрополита Володимира

Політика Віктора Януковича тут чимось нагадує політику предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира, який намагається сьогодні не протиставити Українське Православ’я російському, а зробити його конкурентоздатним. У Митрополита Володимира були два шляхи. Або обрати шлях «миттєвої автокефалізації» та перевести стосунки з Російським Православ’ям і його сановитими прихильниками в Україні в площину конфронтації. Або зробити акцент не на ідеологічних відмінностях, а на змісті та якості церковного життя: поступовій, але системній легітимізації української ідеї та культури в очолюваній ним Українській Православній Церкві.

«Існує певний парадокс, — заявив днями лідер шовіністичного Союзу православних братств Валентин Лукіянік, якого нещодавно відлучив від Церкви Синод УПЦ, — на чолі Київського Патріархату стоїть Філарет Денисенко, противник автокефалії Української Церкви, якого, в 90-му образили в Москві, і який в силу цієї образи проголосив себе патріархом, і змушений тепер стояти на позиціях автокефалії вже в силу своєї церковної посади — «патріарха Київського і всієї України». А на чолі Московського Патріархату в Україні стоїть ідейний автокефаліст, що в силу своєї посади змушений діяти таємно». Залишимо на совісті Лукіяніка звинувачення Митрополита Володимира в таємних несоборницьких діях. І спробуємо поміняти слово «автокефалія» на «патріотизм». Тоді ми відчуємо дивну схожість політичної лінії Президента та глави УПЦ. Обидва — прагматики, що віддають перевагу справам, а не деклараціям. Обидва — намагаються діяти відповідно до ін-тересів України. І обидва вважають, що це варто робити без зайвого галасу, не входячи, де це лише можливо, у конфлікт з сусідньою державою.

Україна — це Україна

Україна — не Росія, вважав Президент Леонід Кучма, якого можна вважати своєрідним батьком сучасної української державності. І з цією тезою важко не погодитися. Але, з іншого боку, Україна — це і не «анти-росія». Вона має власну цінність в очах Божих та історії людства. І тому її не можна розглядати як країну та культуру, що є, так би мовити, «вічною альтернативою» Росії та російській культурі. А отже, визначення української ідеї через її протиставлення російській (наприклад, «на відміну від Росії, Україні властивий демократизм») щонайменше свідчить про властивий підлітковій свідомості таємний «комплекс неповноцінності», коли власна унікальність пізнається через заперечення усіх інших — починаючи від батьків і закінчуючи Богом. Шлях, яким пішли багато хто з українських патріотів та колишній митрополит Філарет на початку 90-х — це шлях визначення власної ідентичності через протиставлення ідентичності російській. Втім, в сучасному світі така форма ідентичності є не конкурентоздатною. Адже люди не хочуть жити в «Анти-Росії» або належати до «анти-Російської Церкви». Бажання людей набагато менш ідеологізоване. Вони хочуть жити в заможній Україні та належати до Української Церкви, яку люди бажають бачити в першу чергу Божою та святою, а вже згодом — національною.

Україна — це не «не Росія» і, тим паче, не «анти-Росія». Це – Україна, тобто країна, унікальність котрої ґрунтується не на її несхожості або схожості з іншою країною, а на тому, що вона з Божої ласки існувала та існує як окремий, самостійний світ, самостійний культурний та політичний проекти.

Іван — це не Петро. І не Микола. Але щоб пізнати, хто є Іван нам не обов’язково входити в конфлікт з Петром або Миколою. Нам лише варто придивитися до Івана і пізнати в цьому таку саму за своєю природою людину як і Петро та Іван, яка існує в унікальний, лише йому, Іванові, властивий спосіб. Побачити в ньому унікальний, лише йому властивий спосіб бути людиною.

Так само і Україна — це унікальний спосіб існування людства на певній те-риторії, в межах певної культури та часу. Природа усіх людей подібна. Але з Божої ласки ця природа існує у безлічі різноманітних національних та індивідуальних виявах. Петро — це не Іван. Але й не ворог Івана. Це — інший унікальний спосіб існування людини. Так само й Україна. Це не Росія. І не її антагоніст. Це — лише Україна, лише відкрита для кожного з нас можливість існувати в такому, світі як Україна, український світ, зроджений з Божої ласки «український проект».