За «минулим» Церкви, як відкинутою метою, неоепохальне богослов’я завдає удару і особливо по христологічній суті Церкви, оскільки «Церква не черпає своє буття і своє підґрунтя з того, чим вона є, але з того, чим вона стане, тобто не з сучасного чи з минулого, від якогось авторитету минулого (навіть від Христа!!!), або з того, що їй дано як установі, але з майбутнього, від кінцевого!».
З того факту, що «Христос», як авторитет минулого, залишається поза основою і образом Церкви, будь-яке інше догматичне начало, або євангельська істина також робляться викинутими, зганьбленими в зруйнованій основі всього новоепохального принципу «постійного нового визначення» всього в сфері Церковного життя. Ми досі не знаємо, що все може набути нового визначення, навіть і таїнства! В будь-якому разі «Божественна Євхаристія, яка, звісно ж, і тільки вона визначає і встановлює, що таке Церква і її тотожність …, вимагає постійного нового визначення … тому що інакше вона загрожує встановленню помилкового ідола тієї реальності, яку вона зображує»!!
Однак нападам піддається також христологічний догмат, і знецінюється в самому серці спокутне діло Христа, хресна смерть. «Христос це «Спаситель світу» не в тому розумінні, що принесений у жертву на Хресті, тим самим скасовується смерть в людстві», а тому, що “Він воскрес із мертвих». Також «Церква існує не тому що Христос помер на Хресті, знищуючи наші гріхи, а тому, що Він воскрес із мертвих»!
Разом з тим у панорамі нечестивих вчень, які сконценрувались в богословських документах і текстах нашого часу і належать до них завдяки методу двозначності і нібито для утвердження святоотцівського богослов’я, існує зловживання двома богословськими термінами, які мають основне значення для спасіння людини-християнина, це терміни гріх ( ἡ ἀμαρτία) та провина (ἡ ἐνοχή)!
Переступ заповіді первісними людьми зовсім не був гріхом, але просто лише нерозсудливістю (ἡ ἀστοχία), необачністю. «Зло завжди уявляється як промах, і таким промахом (ἡ ἀστοχία) був і прабатьківський гріх». І далі. «Святоотцівське богослов’я мало погляд на прабатьківської гріх як на хворобу (ἡ ἀρρώστια), і в ньому не йшлося про певне успадкування провини (κληρονόμική ἐνοχή), а лише про успадкування тлінності (φθορά) і смерті (θάνατος)». Однак «Людина, головним чином схильна до впливу закону духу і закону порядку, в відношенні явно вираженого зла завжди підвладна відповідальності і покаранню»!
Так терміни гріх і провина втрачають свою важливість завдяки такому піднесенню святоотцівського богослов’я. І гріх також дістав своє хрещення в купелі кризи богословської самосвідомості як промах, і наявне уникнення застосування його в євангельському розумінні, в той час як термін провина завжди таврувався як односторонній і виключно як породження законництва!
Свідоме спотворення розуміння цих двох термінів, християнської антропології та сотеріології, становить вершину сучасної богословської думки, безпосередню трагедію нашої сучасності, оскільки ця новоепохальна логіка суперечить сама собі в неможливості уникнути відповідальності, по суті покладаючи корону (!) безвиході – «…незважаючи на сильний біль і страждання, і ми терпимо зло без кінця»!
У богословському середовищі почало посідати домінуюче становище досить широко поширена злочестива думка, яка стосується відносин між створеним і нетварним. Відповідно до цієї «теорії» «Всі творіння походять з не сущого, тобто з нічого, через що вони мають тенденцію до свого закінчення або до нічого». Так, коли створене не поєдналось з нетварним, воно зводиться до нічого, нуля, до небуття. «Ця зміна хороша чи погана – вона зводиться до небуття» пояснюється напрямком сущих у своїй основі. «Це і будь-що інше, подібне до цього напрямку, не є злом, оскільки є причиною не тільки зводимої до небуття зміни, а й завершеності».
