Проповідь на 15-у Неділю після П’ятидесятниці

Тому й апостол Павло, маючи це на увазі, казав, що хотів би скоріше померти. В принципі, він хотів звільнитися від тіла, яке його сковувало. Ми поки що не можемо так говорити, бо ми грішні люди, і думаємо, що якщо помремо зараз, то обов’язково підемо до пекла, оскільки нам нема що доброго чекати від суду Божого: кількість наших злих діл більша за кількість наших діл добрих. Тому нам ще рано повторювати за апостолом Павлом такі слова. Однак ми, як християни, знаємо, що доти поки ми будемо ставити любов на перше місце, доти ми будемо уподібнюватись Самому Богові. А наш Господь, як написано в Біблії, є Любов. А це означає не те, що Бог просто люблячий, що в Нього є риси любові, але це говорить про те, що природа Божества пов’язана з самою любов’ю.

І ще написано: «Той, хто любить – той пізнав Бога». Це дуже страшні слова для нас – тих, хто називає себе християнами. Але що буде, коли прийдеться до справи, і доведеться вияснити, скількох людей ми маємо за друзів, а скількох людей ми маємо за ворогів? Це хороший спосіб визначити, чи маємо ми право називати себе християнами. А ми себе, що досить зухвало, але такими вважаємо. Господь Бог вірить, що з кожним нашим Богослужінням, з кожним нашим прослуханим або прочитаним євангельським уривком ми зробимо для себе якийсь висновок, і змінимось в кращу сторону хоча б на йоту.

У зв’язку з цим Святі Отці розділяли поняття «покаяння» і «сповідь». Бо дуже часто люди приходять до сповіді без покаяння. Покаяння – це коли людина зрозуміє свої помилки, зупиниться і повернеться в іншу сторону: як то буває тоді, коли людина йде дорогою, а потім, згадавши, що їй туди не треба, раптово зупиняється, обертається та йде зовсім у інший бік… Ми повинні так само зробити, щоб коли усвідомимо свій гріх, покаємось у ньому, і щоб більше його ніколи в житті не повторювати. На жаль, ми дуже часто приходимо до таїнства сповіді не маючи покаяння. Думаємо, що виконуючи обряд, тим самим ми наблизимось до Бога. Насправді – ні. Церква вчить, що кожне таїнство, яке дається людям, може бути на спасіння душі і тіла – для зцілення наших духовних немочів, а може бути, що й на суд і в осуд. Тому Церква з величезною увагою ставиться до нашого духовного стану і до мотивів, які приводять нас до таїнств. Чому ми приходимо до таїнство покаяння – тому, що ми маємо одружуватися, а чи тому що настало святкування дня міста чи якась інша дата?..

Люди мають свої певні уявлення про таїнства, котрі зовсім не ґрунтуються на вченні Церкви. Ми ж повинні приходити до таїнства покаяння тільки тому, що відчуваємо тягар гріхів, який висить на нашій душі, і заважає нам жити. Ми тоді хочемо примиритися з Богом, попросити в нього пробачення за всі наші провини, які ми вчинили перед Його Лицем, і попросити сил для того, щоб більше їх не повторювати. І ніщо інше не повинно нас приводити до храму Божого для сповіді. Сповідь – це дуже відповідальна справа. Під час сповіді ми зустрічаємося лицем до лиця з Самим Богом. І от, якщо ми легковажимо цим, то беремо собі тільки суд і осуд. Не дарма в молитві перед Причастям ми молимося, щоб той Божественний вогонь не спалив нас як траву чи солому, але щоб ще більше, немов золото, очистив нас. Тому Господь Бог завжди подає нам способи для того, щоб нам стати кращими. І ми повинні звертати на це увагу доти, поки в змозі це робити.

Ми ж тут не вічні: в нашому розпорядженні шістдесят – вісімдесят років, а за всю історію сучасності, людина прожила найбільше – сто двадцять два роки. Та навіть якщо нам і вдасться прожити сто двадцять два роки, то прийде сто двадцять третій, і нам доведеться постати перед Божим всеправедним судом. З чим ми туди підемо – залежить від нас: поки ще нині маємо сили, розум, ближніх довкола себе, то намагаймося любити їх так, як любимо самих себе. Це означає – прощати їм стільки, скільки прощаємо самі собі. Більше того, ми не можемо їх так щиро любити, бо наше серце переповнене злом – гріхом та неправдою. Але найбільше, що ми можемо робити для своїх ближніх на певному етапі свого розвитку – це хоча б не робити їм зла.

Нам слід пам’ятати, що біля нас є частина людей, яких ми вже навіть своєю поведінкою не те що дратуємо, а просто робимо їм шкоду. Якщо не явну, то суто психологічну. Буває так, що, скажімо, приходить сповідатися жінка з чоловіком, і вона «сповідається» за чоловіка, а чоловік «сповідається» за дружину. Тобто розказують одне за одного. Це при тому, що реально кожен має сповідатися сам за себе… Цей випадок свідчить також про те, що ми всі взаємопов’язані, і наше духовне життя дуже часто залежить від наших стосунків з ближніми, які є довкола нас – і в родині, і на роботі, і в храмі, і в транспорті, і всюди. Тому пам’ятаймо: якщо хочемо побачити Бога тут на землі, то ми можемо побачити Його в своєму ближньому. Якщо хочемо відчути Його своїм духовним зором, то можемо побачити Його у вдячності й любові, відображеній у ближньому тоді, коли ми щось йому запропонуємо, в чомусь допоможемо. А ми в змозі це зробити, бо Господь нас вчить цьому: Він хоче, щоб ми стали кращими за рахунок нашого служіння іншим.

До речі, Церква так вчить щодо грошей: «мати багато грошей не гріх, гроші – це не стільки зло, скільки спосіб найкраще послужити одне одному». Тому ми приносимо свої гроші, скажімо, в храм тому, що це є плід нашої праці. Ми не можемо всі працювати для Церкви, але ми можемо приносити гроші, щоб підтримувати її діяльність. Так само ми можемо підтримувати бідних, які потребують коштів. І їм не конче сидіти перед нами на вулиці або коло нашого під’їзду, але ми можемо знати, що в нас є знайомий або знайома, і живе значно гірше за нас, або має якісь проблеми. Тоді ми можемо допомогти, якщо навіть і буквально подамо при потребі шматок хліба. І через такі вчинки ми можемо очистити свою душу.

Найщасливішою людина буває не тоді, коли вона собі щось купила, а тоді, коли вона щось віддала, навіть незалежно від ціни… Тому пам’ятаймо про це, і вчімося щоразу робити відповідні висновки з того, що подає нам Святе Письмо і Господь Бог. Тому що Він прийшов у цей світ для того, щоб спасти кожного з нас особисто, персонально. Не для того, щоб спасти всю Церкву загалом, що, в принципі правильно, але для того, щоб спасти тебе чи мене, щоб ми мали життя вічне. Стараймося цінувати цю можливість. І пам’ятаймо про те, що Господь Бог, який вимагає (а радше – просить) від нас любові, дає нам можливість її виявити. Разом з тим, Він Сам показав це, і знає, як виявити справжню любов: Він помер за нас на хресті, заради нашого життя Він прийняв страшні страждання. І коли Його били, то це означає, що мали бити нас з вами. Коли Його розпинали, то це означає, що ми самі себе своїми гріхами розпинаємо. Розпинаємо й дотепер.

Тому навчаймося бачити в Святому Письмі те, що там насправді є. Багато людей можливо й справді не розуміють, про що там написано, бо це ціла наука (навіть кілька наук)… Але найпростіші слова, які сказані в Святому Письмі, є очевидними для нашої природи. Навіть малі діти розуміють, що любити – це природно; але коли ми виростаємо, і набуваємо досвіду життя в гріху, то тоді нам вже складніше любити… Але, оскільки любити – це природно, і коли нема любові, тоді є сильні страждання, то Господь і дав нам для розуміння Святе Письмо, та, зокрема – нинішній уривок.
Щиро дякую всім за спільну молитву! Хай Господь благословить усіх нас!
Слава Ісусу Христу!

Протоієрей Євген Заплетнюк
Кафедральний собор Різдва Христового., м.Тернопіль // 05.09.10