Проповідь на 15-у Неділю після П’ятидесятниці

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Дорогі браття і сестри, багато з вас напевно помічали, що чим довше живеш, тим швидше тече час. Мовляв, коли ми були трохи молодшими, то все було зовсім інакше; і з кожним новим роком, який до нашого віку додає Господь, все більше помічаємо, як швидкоплинно змінюються події, як змінюються наші ровесники: здається, ніби вони на наших очах старіють. Помічаючи, як змінюються наші друзі, не помічаємо, як старіємо самі. Ми все думаємо, що залишилися такими ж, як були…

І от, сьогодні Господь дав нам дожити вже до п’ятнадцятої неділі після Зелених свят. Це досить значний відрізок часу, хоча наша уява каже нам, що це було зовсім недавно: ось не так давно ми приносили до храму зелене віття, прикрашали ним Божі церкви і свої домівки. Але, зауважте, минуло вже п’ятнадцять тижнів! Нині для кожного християнина це є чудовою можливістю поміркувати над швидкоплинністю – одною з неприємних особливостей нашого життя; інша ж наша проблема – це те, що за ці п’ятнадцять тижнів ми дуже мало змінилися внутрішньо. Тому Господь сьогоднішнім Євангелієм звертається до наших сердець та розуму, і запитує, чи цей час, що минув, ми використали з духовною користю.

Нинішнім євангельським читанням Господь Бог до тих п’ятнадцяти недільних повчань (якщо навіть ходити до храму тільки у недільні дні) хоче подати нам ще один урок. За ті попередні рази ми повинні були хоч чомусь навчитися. Але чи навчилися?.. Люди дуже часто запитують священика про те, чи треба звичайному християнинові закінчувати якісь духовні навчальні заклади, щоб більше пізнати Бога. І відповідь така, що мабуть не потрібно. Оскільки кожна людина, що відвідує Богослужіння, слухає Євангеліє, повчання священиків, через це знає достатньо, щоб спасатися. Бо те, чого навчає нас Господь Бог, насправді є досить простим. Воно зрозуміле для нас і відповідає нашій природі. Та, разом з тим, мало лише знати розумом все, що нам варто робити. Потрібно ще мати сили і бажання втілювати те все в нашому житті.

Фрагмент ікони "Христос і фарисеї"

Якраз сьогодні ми з вами чули такий досить простий уривок, який з точки зору нормальної людини мав би бути зрозумілий усім. Є такі люди, які кажуть: «Я не читаю Святого Письма, бо воно складне для мого розуміння». Сьогоднішній же уривок зрозумілий всім людям, навіть дітям тому, що він відповідає нашій людській і християнській природі. В чому ж сенс нинішнього уривку? Там йдеться про те, що одного разу до Христа прийшли фарисеї і почали Йог спокушувати. Тобто вони хотіли знайти якусь причину, щоб Його покарати за Його діяльність. І коли вони Його про щось запитували, то не тому, що хотіли щось дізнатися, навчитися і почати виконувати те, але вони просто хотіли знайти в Нього слабке місце в Його словах і потім мати причину звинуватити і покарати Його.

І от, ми в своєму житті мабуть не раз зустрічали таких людей, які нібито зі словом Божим приходять на зустріч до нас щоб щось навчити, але ті слова подібні до слів фарисейських. Адже вони тільки шукають слабкість в наших словах, в нашій логіці для того, щоб нас принизити. Переважно це бувають сектанти, як то свідки Єгови і інші…
Фарисеї ж були найкращими богословами свого часу. Фарисеї – це ніби щось на зразок нинішніх архієреїв, книжники – великих богословів і монахів. Однак їхній зовнішній спосіб життя ніяк не впливав на їх внутрішній стан, через що Господь їх завжди осуджував.

І от сьогодні прийшов той чоловік щоб спокушати Господа, і запитав таке, на що самі євреї відповіді не мали. Це дуже важливо знати. Бо, як відомо, в євреїв було так багато різноманітних заповідей (понад шестиста), що ті релігійні вчителі, котрі навчали цих заповідей, самі в них губилися. Одні з них казали, що найважливішою заповіддю є заповідь про дотримання суботи, інші важливішою вважали заповідь про обрізання, інші – казали ще щось інше… І, знаючи, що стосовно цього нема єдиної думки, той хто запитував, сподівався, що не дістане хорошої відповіді. Бо ні в єврейському, ні в язичницькому світогляді єдиної відповіді не було. Але Господь наш Ісус Христос знайшов правильну відповідь, оскільки, Він, як Творець, знав все, що було, що є і що буде. Він знав, що є найважливішим як для людей, так і для Самого Бога і всіх Його творінь. І Господь Ісус Христос сказав, що є дві найбільші заповіді в Законі, які є найважливішими із того великого переліку, котрий мали євреї.

Отож, перша заповідь – це любити Бога всім серцем своїм, всією душею своєю, всім розумінням своїм. Це, напевно, зрозуміло усім віруючим людям. Ми знаємо, що в нас в житті все залежить від Бога, Його премудрих намірів і від Його турботи про кожного з нас. Тому ця заповідь була зрозумілою, і її прийняли були навіть євреї, і згодом частина язичників (вони також по своєму любили бога). Але наступні слова, які сказав Христос, сприймалися усім світом, як дивні; і сьогодні їх мало хто сприймає. Господь сказав, що потрібно любити ближнього так, як любиш самого себе.
Ми з вами знаємо, що любов до ближнього у нас вже давно зробилася нереальною: ми не знаємо, що таке любов. Ми чуємо багато слів про це, але на власному досвіді пізнати цю любов не можемо. Для нас любов давно втратила своє значення. Під поняттям любові ми розуміємо плоди наших емоцій, наших внутрішніх переживань, нашого духовного стану. Ми називаємо любов’ю навіть те, що належить до наших фізіологічних потреб. Насправді ж, таке розуміння цього слова є неправильним. Любов – це те, що є плодом нашого духу; вона є частиною нашої природи. Коли ми кажемо, що ми когось любимо, то це мало б означати те, що ми готові померти за ту людину. Заради того, кого любимо, ми повинні могти жертвувати собою.