Крім того, нинішнє демографічне становище України свідчить про те, що наш народ перебуває під загрозою фізичного вимирання. Якщо люди не покаються і не зрозуміють згубності свого шляху, то скоро не лише наш народ, але і народи всієї Європи вимруть, адже кількість померлих перевищує кількість народжених.
Тому нині, коли ми думаємо про високі ідеали української державності, коли ми згадуємо, як дев’ятнадцять років тому Верховною Радою України було проголошено Акт про державну незалежність, ми повинні пам’ятати про те, що це лише початок, це лише кома в реченні нашої історії. Ми ж чомусь ставимо крапку, думаючи, що через затвердження того документу все само собою має виконатись. Насправді це не так. Господь хоче, щоб ми були правдивими членами Церкви Христової і правдивими синами і дочками наших батьків.
До речі, про рідну мову… Дуже часто за богослужіннями ми згадуємо святих рівноапостольних Кирила і Мефодія – учителів слов’янських. Це ті люди, які дали нам можливість читати власною мовою. Тоді це була мова староукраїнська. Нині її подають неправильно для того, щоб обманути нас. Адже та церковно-слов’янська мова, яка нині читається в російських храмах, є зовсім не тою мовою, письмо для якої нам дали святі рівноапостольні Кирило і Мефодій. Вони нам дали письмо фактично для тодішньої української мови, яка була більше схожа до мови нинішніх українців чи болгар, але ніяк не росіян. Ми ж бачимо, що та церковоно-слов’янська мова, що використовується в наших сестринських Церквах, більше схожа на російську, ніж на українську мову. Це також є ознакою певного [чийогось] духовного лукавства.
Але незважаючи на це, ми маємо пам’ятати, що нам є чим пишатися: в нас є величезний сонм духовних і світських лідерів-героїв, які показали своїм життям, що існують цінності набагато важливіші ніж турбота про те, що їсти, що пити, в що одягатися.
Сьогодні ми раді з того, що ще маємо можливість святкувати День незалежності, що така подія була в нашій історії. Але, мусимо чітко визнати, що багато того, на що ми сподівалися, не відбулося в силу наших недоліків.
Ми прийшли до храмів для того, щоб крім всього іншого також подякувати Богові за цей дар свободи і незалежності, яким Він нас нагородив. Так сталося, що час відродження нашої Церкви співпав з часом відродження нашої державності. Тепер складно сказати однозначно, що було причиною: чи то Господь дозволив, щоб незалежність України сталася для того, щоб відродилася наша Церква, чи вже відродження Церкви стало не наслідком, а причиною постання незалежної держави.
Як віруючі люди, ми повинні, все ж, схилятись до думки, що Господь Бог зволив, щоб Україна здобула собі незалежність, врешті, для того, щоб звільнитись від духовного рабства, щоб ми дістали можливість правдиво і своєю мовою в молитві славити Бога. Адже наша молитва і релігійні почуття мають відповідати національному менталітету і характеру, яких колись ми не мали. І тепер, маючи можливість молитися в українських храмах і читати духовну літературу рідною мовою, ми повинні бути вдячні Богові за це, і просити Його про те, щоб Він не припиняв дію Своєї благодаті навіть тоді, коли ми будемо недостойні. Але ми завжди недостойні… Тому наші молитви повинні бути помножені вдвічі або втричі для того, щоб те благословення, дане нам двадцять чи тридцять років тому, Господь не забирав, але давав нам сили і мужність надалі служити Церкві і мати розум розрізняти добро і зло.
В одній з молитов ми молимося за те, щоб Господь дав нам зустріти з душевним спокоєм все те, чого ми не в змозі змінити. Разом з тим ми просимо мужності й сили для того, щоб змінити все те, що можемо змінити. Отже, в нинішній святковий для всіх українців день, я вітаю усіх нас із цим святом. Це свято певною мірою є викликом для кожного з нас в подальшому житті. Ми не повинні розчаровуватися в тому, що мало що з наших мрій здійснилося, але намагатися власноруч щось змінити на краще.
Не багато хто з нас посідає високі державні посади, і від нас глобально не залежить подальша доля міста, області або країни. Але ми повинні знати, що від життя однієї людини залежить доля довколишніх людей. Тому з цього погляду ми всі винні або не винні в тому, як ми живемо. Бо від того, як ми поводимося з рідними в своїй сім’ї та з ближніми загалом, значною мірою залежать доля, стан і настрій всіх мешканців нашого спільного будинку. Від того, як живе наш будинок – залежить доля нашої вулиці; від того, як живе вулиця – залежить доля міста. Отже ми, саме ми, – прості люди, а не керівники, бізнесмени, олігархи, визначаємо наше майбутнє і майбутнє наших дітей.
Тому дуже добре, що сьогодні, на день дев’ятнадцятої річниці незалежності нашої держави, ми зібралися в цьому храмі і просимо Бога, щоб Він надалі благословляв нас Своїми щедротами і милосердям та подав нам сили і розум служити Йому надалі стільки, скільки вистачить віри і здоров’я.
Нехай благословить нас Бог. Амінь!
Протоієрей Євген Заплетнюк
Собор Різдва Христового м.Тернопіль.
24 серпня 2010 року.
