Маю непереборний намір розвивати свій досвід, вдосконалювати його, щоб у цих двох монастирях (одночасно з чоловічим, буду засновувати й жіночий) не тільки рідною мовою Бога славили, а й ці обителі щоб були славні святістю й подвижництвом, щоб у них панував братерський дух, як то було в давніх українських монастирях. Було б тільки з ким…
Тому чекаю насельників і насельниць, але таких, які серйозно налаштовані на молитовний подвиг, адже це для ченця основний труд. І своє завдання вбачаю в тому, щоб життя в цих обителях налагодити так, аби людина зуміла набути таку духовну стійкість, щоб шукала Бога не де-ін-де, а в глибинах власної душі, до яких сягає Сам Христос, подолала на своєму шляху спокуси й зустрілася з Жими Богом, а не тільки в уяві. Це неймовірно важко, це дається не одразу, тому, якщо сам маєш хоч якусь уже стійкість, допоможи й тим, хто тобі довірився, хто теж відважився стати на подібний шлях спасіння.
В той же час хочу наголосити, що боятися, що тебе одразу ж, як тільки поступиш в монастир, пострижуть, не слід. До чернецтва готуються не один рік, і до постригу треба гідно підготуватися. Тільки тоді, коли, на думку настоятеля, людина готова понести нелегкий тягар іноцтва, вирішується питання постригу. А до того людина живе в обителі як послушник – молиться, в міру сил трудиться і придивляється до нового, монастирського способу життя. Так само вона може в будь-який час повернутися до світського життя.
Кор.: Тоді, Владико, задам особистісне для вас питання – хіба ви не розуміли, що, вийшовши з монастиря, ви втрачаєте навіть ту крапелину миру, яку вже набули, і вже не набудете його до кінця своїх днів?
Єп. АФАНАСІЙ: Власне, то ще й не був монастир у всій повноті розуміння цього слова. Я прийшов ієромонахом у Білки і, з благословення керуючого архієрея, заснував там чоловічий монастир. Духовного наставника в мене не було ні до того, ні після, бо якщо їх, як таких, немає в Московському патріархаті, то де їм взятися в Київському? І тому мені доводилося опановувати азами чернецтва самотужки й, здебільшого, за працями святих отців минулого, за духовною літературою, якої, слава Богу, нині дуже багато.
До речі, не те, що нині, а навіть у давніші часи, коли не було насильно перервано традицію чернечого життя, люди, котрі шукали саме істинного подвижництва, не могли знайти собі справжніх духоносних наставників і вдавалися до книг із працями святих отців, вважаючи їх головними провідниками на шляху спасіння.
Наприклад, преподобний Паїсій Величковський, пройшовши не один монастир і зрозумівши, що старця-наставника не знайде, став збирати книги з працями святих отців, перекладав їх з грецької на старослов’янську, ретельно переписував їх, щоб і собі навчатися й іншим, хоч таким чином, допомагати осягати науку спасіння.
Але, знов же таки, тут також таїться небезпека для новонаверненого – читаючи житія і праці великих подвижників минулого, сучасна людина, що живе в розбещеному світі, слабка духовно й немічна тілом, врешті, може втрапити в духовне розслаблення, коли, начитавшись, уявить собі всі ті засоби тілесного й духовного подвижництва, що їх застосовували для вдосконалення їхні попередники. Ось тут і потрібен досвідчений наставник, який допоможе вірно зрозуміти прочитане і підказати, як його застосувати в своєму житті.
Біда сучасного чернецтва в тому, що монастирі відновлюються чи будуються на духовно голому місці, адже чернецтво, як головна інституція Церкви, було фактично знищене за комуністичної доби. Як ми знаємо, в Україні на час незалежності діяв лише один монастир – Почаївська лавра, та й у ньому жило лише з десяток насельників.
А тут за якихось двадцять років в Україні появилося кілька сотень чоловічих і жіночих монастирів, у яких подвизаються до десяти тисяч ченців та черниць. Уявіть собі – всі ці люди прийшли з атеїстичного суспільства, багато з них насправді не були навіть глибоко віруючими, мали приблизне, часто викривлене уявлення про монастирське життя, тим паче про духовне й тілесне подвижництво в святій обителі.
Так само й у монастирях не було не те, що досвідчених, а й навіть подібних до них духівників-наставників. І за таких умов нинішній духовний наставник більше схожий на комуніста-наставника радянської доби на виробництві, якого приставили до молодої людини, що прийшла на роботу після закінчення школи. Здебільшого, ми бачимо в монастирях напускне благочестя, зовнішню, виставлену напоказ праведність, за якою приховується або духовна порожнеча людини, котра просто пристосувалася до нових умов життя, або навіть страшна аморальність. Та це не тільки біда нашого часу, подібний стан чернецтва ми бачимо й за попередніх часів.
Хочу знову наголосити на тій різниці, яка суттєво відрізняє монастирі минулого від нинішніх – полягає вона в тому, що монастирі попередніх віків існували сотнями років, досвід чернечого життя, подвижництва передавався з покоління в покоління. Тобто, були досвідчені духівники, були ченці, з яких можна було брати приклад, наслідувати їх спосіб життя, і на основі вже досягнутого іншими, вдосконалюватися самому. Зараз же братію монастирів складають новонавернені, вони ж стають настоятелями, духівниками, хоча самі ще не мають такої глибини духовного й тілесного вдосконалення, щоб бути прикладом для інших, бо їхній досвід набувався переважно самотужки, а за приклад були не живі ще за них попередники-ченці, а знов же таки, житія преподобних отців минулого. Але це добре, коли по книгах вивчається, скажімо, історія середніх віків, але це не зовсім добре стосовно духовного життя в чернецтві. Тому це проблема сучасного чернецтва, яка ще довго стоятиме на перепоні перетворення монастирів на справжні святі обителі. І це та причина, чому люди не знаходять в монастирях того, що вони шукають – істинного духовного пристанища своїй розхристаній душі.
І все ж цього страшитися не слід – прийде час і визріють плоди святості, а поки що слід користуватися тим, що маємо, хоч не завжди воно нас і задовольняє. Треба й самим потрудитися на цій важкій духовній ниві, відроджуючи чернецтво – основу віри православної. А то багато хто шукає вже готового та ще аби його й виклали йому, як на блюдечку. Трудяща ж людина знає, що для того, щоб виростити добрий урожай, треба пролити багато солоного поту.
Кор.: І все ж, Владико, якою повинна приходити людина в монастир?
Єп. АФАНАСІЙ: Готовою до покаяння і з глибоким усвідомленням своєї гріховності, пам’ятаючи, що перед Богом нічого втаїти не можна. Власне, все життя в монастирі проходить у покаянні, без нього чернець ніколи не досягне навіть найнижчого ступеня духовної досконалості, тому що ним тоді опанують дві крайності – лінощі та гординя. Особливо небезпечна гординя, коли чернець, ще не зміцнившись в тілесному постуванні, а в духовній праці просто відбуваючи ранкові та вечірні правила й богослужіння, впадає в самовозвеличення, яке, в свою чергу, відволікає його від пізнання волі Божої, а, відповідно, й від виконання заповітів Божих.
Але монастир є місцем покаяння, а не возвеличення, місцем покаянної молитви, адже людина повинна приходити в монастир, щоб ще яскравіше побачити свої гріхи, свою духовну недосконалість, і вчитися боротися із своїми недоліками, а не когось повчати. В монастир приходять шукати Бога і спасіння в Богові. Ось тут на перший план і виходить смирення, без якого в монастирі робити немає чого.
В будь-якому випадку людина, збираючись вступати до монастиря з наміром прийняти там чернечий постриг, аби остаток свого життя, відведений їй Господом, прожити в стороні від погибельного світу, повинна усвідомлювати, що в обителі їй треба буде наполегливо трудитися над собою, над станом своєї душі в покаянних молитвах, постуванні, виконанні послухів, набуваючи найголовнішу чесноту ченця – смирення, яке буде освітлювати їй шлях до спасіння.
Тут варто навести приклад із Євангелії, коли митар, який не знав за собою нічого доброго, окрім гріхів, який заслужив від людей лише осуд, був оправданий перед Богом за те, що, усвідомлюючи свою негідність, говорив собі: “Боже, помилуй мене, грішного”, а фарисей не отримав від Бога такої милості. Я хочу сказати, що Бог дарує Свою милість тільки тим, хто працює над собою в тілесних і особливо духовних подвигах. Але завжди слід пам’ятати, що без духовного подвигу до розуміння Божих істин не підступитися.
Так само, як слід пам’ятати й те, що виснажувати себе постуванням в тому вигляді, як цей подвиг здійснювали святі отці давніх часів, нині, власне, неможливо, тому що стан здоров’я нинішніх людей дуже немічний, то слід братися до всього помірно, за своїми силами.
Взагалі, якщо людина живе за законами євангельської любові, з глибокою вірою і смиренням, то Господь дасть їй розуміння міри посту й молитви. Тобто, вона стане справжнім посником і молільником. А коли людина із постування робить самоціль та ще й виставляє це напоказ, щоб усі бачили й захоплювалися, то дуже швидко вона впадає в гординю, починає всіх довкола себе повчати, доводячи своє чернече життя до абсурду. Це біда і для самої людини, і для монастиря, в якому вона подвизається. Ніскільки не принижуючи посту, як засобу самовдосконалення, хочу наголосити, що головним повинне бути покаяння, яке рятує від гордині й самолюбування, а також смирення, яке утверджує в серці любов до Бога й ближнього, без якої немає істинного християнства. Підсумовуючи, наголошу – в світі людина, як би не намагалася працювати над вдосконаленням себе самої, все одно буде віддавати більше сили й часу, працюючи на когось, на щось, таким чином розтрачуючи свої духовні й тілесні сили на другорядні речі, але тільки не на спасіння. В монастир же людина приходить трудитися над собою, осягаючи науку спасіння в життя вічне.
Кор.: Чернецтво, як я розумію, це цілковите відречення людини від самої себе, щоб жити за правилами духовного закону, відійшовши від звичного життя серед людей заради оновлення душі й тіла в Ісусі Христі, перебуваючи під постійним Його зором.
Єп. АФАНАСІЙ: Наше спасіння в Богові, тому й Бог є нашою метою, нашою пристанню, до якої ми можемо допливти лише в правді Христовій, а правда Його – Хрест розп’яття, проти якого бунтує наше тіло, бо єство його зіпсоване різноманітними спокусами й принадами, розум наповнений всякими бажаннями, якими жила людина до чернецтва, а тут треба від того всього відмовитися. Ой, як це дуже непросто! Мабуть, фізичні тортури легше терпіти, аніж проти свого тіла й розуму боротися. Але поборювати можна.
Не скажу, що можна одразу побороти, та отримувати успіх все ж таки можна, якщо долати їх духовними подвигами, тобто трудами душі й серця. Адже Бог бачить, що ми не в самозаспокоєнні перебуваємо, а в постійній боротьбі (а вона ж таки – постійна!), мученицькій боротьбі зі своїм тілом і розумом, з духами нечестивими, що під’юджують нас до протилежного, з усілякими труднощами, що навалюються як ніколи й ні за яких інших умов.
На все це Він дивиться і здійснює особливий промисел Божий над такою людиною, адже все людині в житті попускає Бог. Вона ж, якщо не помре для людей і всяких людських принад, а буде ними постійно захоплюватися, – то впродовж усього свого життя так і не зуміє відірватися від землі, плазуватиме по ній, і не сподобиться нічого духовного.
Від розуміння, що все діється з нами з промислу Божого, серце наше зберігає глибокий мир до будь-яких обставин і людей, що спричиняють ті обставини. А мир у серці – як губка вбирає істину Божу, яку преподає Господь нам щомиті. Наша віра повинна бути не теоретична, а жива й практична, здатна успішно боротися зі спокусами, а ми завжди повинні пам’ятати, що навіть кожна волосина на нашій голові порахована Богом і не випаде без Його на те волі. Все, що з нами відбувається, знов же таки, стається з Його святої волі.
Чернець, як, власне, й послушник, тим паче, якщо він має намір здобувати постриг, стоїть вище за світську людину, тому що вже віддався в руки Господа, під Його опіку, а тому й дивитися повинен увесь час вгору, туди, де Господь і Царство Небесне, а не вниз, де панують спокуси й вирують пристрасті людські, бо коли з висоти опускатиме зір вниз, в нього закрутиться голова і він легко впаде.
Але тут теж треба знати, що тримаючи зір в небесах, в той же час носа треба тримати опущеним донизу, бо спокуса гордині річ підступна, незчуєшся, коли заволодіє твоєю свідомістю і зв’яже твої помисли, як сітка крила у птаха, що вже й виборсатися з неї буде дуже тяжко, або й неможливо. Дай то Боже, аби вчасно на допомогу прийшов досвідчений духівник. Треба розуміти, що все відбувається з Промислу Божого, і тоді не закрутиться голова й твоєю свідомістю не заволодіє сум’яття, яке може дуже легко відвернути від молитви, а згодом і від віри, коли вуста хвалитимуть Бога, а душа Його хулитиме.
Треба вірити Спасителю й словам Його, а Він сказав: “В терпінні вашому душі свої здобудете” (Лк. 21:19), а той, хто ”витерпить аж до кінця, той спасеться” (Мт. 24:13), коли ж спасеться, то до віку вже буде Божий. Тобто, здолавши будь-які пристрасні потяги тіла й розуму, тілом помре, а душею безсмертя здобуде, бо тоді тіло вже не матиме ніякої влади над душею і вона буде розкрита для прийняття Божої благодаті, яку Він вливає Духом Святим.
Ця ж благодать виявляється, перш за все, миром, для пояснення якого навіть слова підібрати важко, але коли чернець опанує себе, кров свою – як у давнину писали святі отці, смиренням і терпінням, тоді Господь і дарує його душі незбагнений для звичайної людини духовний стан – мир. “Віддай кров і отримаєш Дух”, – так писали святі отці, а їм приклад показав Сам Господь наш Ісус Христос.
Я ж додам до цього – вирвись зі світу остаточно, тобто, подолай у собі будь-які жалкування до всього, що складало до того твоє життя в світі, подолай бажання відчути навіть на мить насолоду від усього, до чого ти звик вдома, чи що колись би мав, щоб воно не відволікало тебе від головного – осягнення Істини. А істина – Христос! Це й є ідеал чернецтва, до нього й треба повсякчас прагнути, ним жити, в ньому знаходити втіху своїй душі.
м. Полтава
