Сьогодні для усіх читачів “Української Автокефалії” пропонуємо інтерв’ю преосвященного Афанасія, єпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви, у якому преосвященний владика ділиться своїми роздумами про сучасне та минуле православного чернецтва.
Кор.: Владико, в наш час, коли життя динамічно розвивається, а цивілізація безперервно продукує стільки спокусливих принад, від яких не тільки молодим, а й дорослим людям важко відмовитися, то що, власне, спонукує людей, особливо молодь, кидати світ і йти в монастир?
Єп. АФАНАСІЙ: Саме якраз нинішній етап розвитку людської цивілізації, який набирає все шаленішого темпу, і спонукає до цього. Не кожна людина може вписатися в цей цивілізаційний молох, а тому, не витримавши його звіриної суті, шукають своїй душі захисту в Бога – спочатку стають вірними тієї чи іншої церковної громади, відвідуючи богослужіння в храмі, знайомляться з духовною літературою. Але стан, коли переважна більшість часу все ж проходить у тому ж таки світі, який, так чи інакше, вривається в душу, постійно її травмуючи, наносячи рани, які людина не завжди може загоїти самотужки, змушує людину зважитися залишити свій дім, родину й піти до святої обителі, щоб там знайти своїй душі спокій.
Звичайно, людині важко одразу зважитися на цей доленосний для неї крок, вона тривалий час обдумує, вагається, адже прийняти чернецтво – означає докорінно змінити звичний уклад життя, в якому до цього все було розкладене по своїх полицях і з чим кожному не так легко розлучитися.
Преподобний Іоанн Ліствичник називає ряд причин, із-за яких людина кидає світ і йде в монастир. Перш за все, це усвідомлення власної гріховності. Звичайно, кожна людина розуміє, що спосіб її життя гріховний, але не в кожного це відчуття настільки загострене, не в кожного душа так оголена, що усвідомлює – в світі спасіння немає, а тому шукає порятунку в святій обителі. Більш духовно підготовленні, а це ті, хто з малих літ ведуть оцерковлене життя, шукають способу отримати в Господа найвищі духовні нагороди в подвижництві, яке можливе лише з відреченням від світського життя.
А є й ті (хоч їх і значно менше), хто приходить в монастир з великої любові до Бога, такої любові, яка заполоняє душу й усі помисли, і робить життя в світі нестерпним. Такі присвячують життя Богу, тому що вже не мислять себе в іншому оточенні, хто вже не мислить себе без постійної молитви, без безперестанного духовного вдосконалення.
Кор.: Так, досягти хоча б середнього рівня духовної досконалості в нинішньому світі дуже важко. В той же час, мало хто має хоч якісь правдиві уявлення про чернецтво. І це, очевидно, одна з головних причин, чому людина, особливо молода, походивши по храмах, надивившись на різні невлаштованості духовного життя й переносячи враження від них і на монастирі, а зустрівши щось подібне і в обителях, відмовляється від духовних пошуків і повертається до вже звичного для неї життя. Чому так стається?
Єп. АФАНАСІЙ: Через непідготовленість людини до зміни свого способу життя. А невідомість завжди і притягує, і лякає. Тому людині слід на початку налаштувати себе до того, що коли вона вже відважилася хоча б пожити в монастирі тиждень, два чи місяць, а хто й більше, і як би в монастирі їй не сподобалося, то вона повинна витримати хоча б той термін, який собі намітила. Взагалі, якщо людина прийшла в монастир не з поклику душі, а з-за якихось зовнішніх негараздів, то вона здебільшого в ньому не закріпляється. Такій людині треба проявити дуже багато старання, аби монастирське життя так увійшло в душу, що вже про щось інше вона й помислити б не могла. В протилежному випадку така людина піде з монастиря так само, як і прийшла, але часто ще й з великими духовними втратами.
Так само людина не повинна й дуже захоплюватися монастирським життям, бо настає такий час, коли душу відвідує зневіра й так тяжко б’є, що не кожен справляється з розчаруванням. Але те, що багато хто не справляється з надуманим, уявним чернецтвом і реальним, є закономірним, так було завжди. Щоб так не сталося, треба просто частіше бувати в монастирях, спілкуватися з ченцями, мати за свого духівника також ченця. Тобто, готувати себе завчасно до чернецтва, а не піддаватися тимчасовим емоціям, бо чернецтво – це дуже тяжкий труд.
Людина повинна знати, що в чернецтві мало вірувати в Христа, мало просто йти за Христом до того чи іншого перехрестя життєвих доріг, треба знати, що чернецтво є щоденною духовною Голгофою. А з цим мало хто справляється. Треба ж враховувати той момент, і дуже важливий, що першою спокусою, з якою доведеться боротися в монастирі, будуть спогади про рідних, а в голову лізтимуть думки: «Навіщо я сюди прийшов? Що я тут забув? А ось дома…» і таке інше. З цими думками дуже тяжко боротися. Це, знаєте, як голодній людині дати шматок хліба й одразу ж його забрати.
До монастирського життя людина повинна себе готувати ще живучи в світі. Я пішов у монастир, коли вже світогляд мій сформувався, хід мислення визначився, а віра в душі зайняла таке становище, що світ для мене втратив свою цінність. Роки, власне, пройшли, і треба було бути рішучим у виборі того, як жити далі. Тому, коли й потрапляв у монастирі далеко не з чернечим способом життя, то у відчай не впадав, зберігаючи поставлену перед собою мету, а тому, очевидно, Бог зі Своєї милості й беріг мене. Головне, ніколи не втрачати віру, а вона дає нам терпіння, разом же вони зміцнюють наші духовні сили, а також і тілесні, щоб ми гідно витримували всі ті випробування, що їх неодмінно доводиться проходити кожному.
Кор.: Ви говорите, що чернече життя є дуже важким, але в суспільстві побутує думка, що в монастирі, навпаки, йдуть ті, хто шукає собі легшого життя. В той же час людині, котра збирається присвятити своє життя Господу, як я розумію, слід знати про всі ті труднощі, котрі на неї чекають, лиш вона переступить межу, що розділяє світ і святу обитель. Як же готувати себе до чернечого життя?
Єп. АФАНАСІЙ: Спочатку треба відчути непереборне бажання боротися зі злом у самому собі, потім слід усвідомити, що борючись зі злом у собі, ти борешся з ним і довкола себе. Преподобний Серафим Саровський повчав, кажучи: «Спасися сам і довкола тебе спасуться тисячі». Це найголовніша умова чернецтва, без якої перебування в монастирі є лише спільним життям у гуртожитку. Але ж людина йде в монастир не тому, що їй ніде жити! Хоча й таким чином багато хто приходить до монастиря. І це теж вірно. Як тинятися попідтинню, то вже краще піти в монастир та Богу молитися й на славу Божу трудитися.
Але, знов же таки, нинішні люди живуть життям неоцерковленим, а тому, потрапивши в складні обставини, тим паче опинившись на вулиці, в рідкісних випадках шукають собі притулку в монастирях, а здебільшого стають бомжами. Це трагедія їхнього особистого життя, з якою вони не справляються. Причина та ж сама – коли від тебе відвертаються люди, навіть найрідніші, то Бог не відвертається ніколи. Та зрозуміти це заважає зачеплене бідою непомірне самолюбство, адже така людина згадує про Бога лише в тяжку годину й то з глибокою образою: «Як же Він міг таке допустити? І чому зі мною?»
Тобто, претензія виставляється Тому, Хто дав життя, а не самому собі, хто так невдало й безрозсудно тим життям розпорядився. Й оте: «Як же Він міг…», міцно перекриває людині дорогу до спасіння, бо тоді образа на всіх і на все, і на Бога так само, закриває перед людиною зір духовний і зір звичайний, коли вона вже не звертає ніякої уваги ні на саму себе, ні на світ, що її оточує, і дуже швидко скочується на самісіньке дно, а життя для неї стає суцільним гріхом. Через виплекане самолюбство людина вже не знаходить у собі сили повернутися до нормального способу життя, з якого вона випала зі своєї чи чиєїсь злої волі.
Інший аспект цієї проблеми полягає в цій же площині – невір’я таке глибоке, так міцно воно вкоренилося в душі людей, так наші люди звикли в атеїстичні часи «розвиненого соціалізму» отримувати від держави ті чи інші блага, що й до Бога вони тепер безсоромно приступають, вимагаючи: «Дай!» А Бог же каже: «Я вам дав життя і все, що тільки можна уявити, що є довкола вас. Віруйте в Мене і трудіться, й матимете те, що потрібне для користі кожного».
Але більшість людей ставлять себе вище Бога, а тому не можуть усвідомити, що в Нього на кожного з нас Свої плани, Він кожному приготував лише йому визначене випробування для приготування душі у життя вічне, а отже, й своє місце. Тому батьки хочуть (і вимагають), щоб син чи донька обов’язково одружилися і мали дітей. Це, звичайно, природне бажання, але як бути з тим, що в доньки чи сина душа черниця і кличе не до чоловіка чи жінки в шлюбні обійми, а в обійми Жениха Небесного з Яким ніщо земне не може зрівнятися?
Люди повинні враховувати найголовніше – подвиг чернецтва йде від Бога, а не від людини. І тому саме з цієї причини багато хто не витримує вже першого етапу – послушництва, і повертається назад у світ. Буває, що й прийнявши постриг, людина знімає клобук. А все тому, що піддалася дії власних емоцій, а не поклику Божої волі. Без розуміння того – є воля Божа на чернецтво, чи немає її, дуже небезпечно наполягати на чернецтві, адже це може зламати людині все життя.
