Свій п’ятдесят шостий день народження преосвященний Афанасій (Шкурупій), єпископ Харківський і Полтавський, на прохання віруючих, для яких Владика є духовним опікуном, відзначив 21-го серпня традиційно – молебнем за недужих та насиченою духовною бесідою. Позаяк Владика Афанасій є засновником і вже вісімнадцятий рік незмінним редактором всеукраїнської газети “Добродій”, ми звернулися до нього з проханням поділитися своїми думками про цю, вже не зовсім святкову для нього дату.
- Ваше преосвященство, чому 21-го серпня ви зустрілися з вірянами, а не 20-го, коли, власне, й був день народження?
- Бо двадцять перше – це субота, а один раз на місяць у суботу, як день вихідний, я проводжу зустрічі з читачами газети «Добродій», яку видаю вже вісімнадцятий рік і завдяки якій і маю таку велику православну громаду, особливо на Полтавщині. Спочатку у співслужінні з ієромонахом Антонієм відслужив молебень за недужих, а потім провів духовну бесіду та поблагословив кожного іконою святителя Афанасія, Лубенського чудотворця з часточкою його святих мощів. Звичайно, люди дарували квіти, теплі слова й свою любов.
Так останнім часом роблю щороку, хоча, як чернець, повинен уникати таких урочистостей. А двадцятого раненько, як завжди, вичитав ранкове правило, молитви до святих, до кого постійно молюся, прочитав акафіст до святителя Афанасія, Лубенського чудотворця, свого небесного покровителя, а сам день провів у роботі. І так добре було – ні напередодні, ні того дня по нашій вуличці не було світла, телефони мовчали, бо розрядилися, а для мене наступила благодать – молитва, думки та робота. Боже, якби так кожного дня! А то одна суєта суєт…
А роботи в нас на духовній ниві – непочатий край. Треба ще з більшим завзяттям орати неорані перелоги, знищуючи бур’яни, що все більше й більше розростаються і глушать усе культурне та корисне, відсовуючи духовне кудись в глушину. Тому навіть відзначення того ж дня народження архієрея є теж духовною роботою з народом Божим.
- Чому тоді Ви говорите, що чернець повинен уникати відзначення свого дня народження? Адже на світ він появився з волі Божої і чернецтво прийняв з Його ж таки волі?
- Бачите, чернецтво – це вмирання людини для світу старого, в якому вона жила до миті постригу і народження у світ новий, де вона вже повністю віддана Богу. Така людина наче б народжується заново і тому, до речі, обов’язково змінюється її попереднє ім’я на нове – одного із святих отців Церкви, який перебуває на Небесах, і вже в подальшому день шанування пам’яті святого стає днем ангела цього ченця. Та й для будь-кого з православних християн день ангела є більш важливим, ніж день народження. А я, як звичайна людина, помер у 2005 році в день постригу й тоді ж народився вже як людина нова. Тому мій день ангела – 15 травня, коли шанується пам’ять святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця, святі мощі якого, до речі, перебувають у Свято-Благовіщенському кафедральному соборі в місті Харкові.
Але й раніше, скажімо, в Білках на Житомирщині, де я ніс чернечий послух, парафіяни (адже це була одночасно з монастирем і парафія), а також вірні з Житомира, Київа, Полтавщини приїздили до нас у монастир, готували трапезу і ми разом скромно відзначали цей день.
Нині наші віряни – як парафіяни, так і читачі “Добродія”, багато яких, на жаль, змушені відвідувати богослужіння в храмах інших православних конфесій, бо наша єпархія тільки почала відновлюватися, шукають найменшої нагоди, щоб разом помолитися, чи поспілкуватися, чи, як на цій зустрічі, привітати мене з особистим святом. Але це спонтанно, спеціально ніщо не готувалося.
- Скажіть, а ще є якісь знаменні дати, особливі для Вас?
- Я священнослужитель, тому для мене знаменними днями є, перш за все, дні постригу, дияконської, ієрейської та архієрейської хіротонії, але ж я більшість із прожитого був світською людиною, тому пам’ятними є також і народження моїх синів, вихід першої книжки в 1987 році, прийняття до Спілки письменників України в 1988 році, здобуття Україною незалежності, про що мріяв ще з юнацьких років. А хіба не є пам’ятними знайомство і теплі стосунки з письменником Євгеном Гуцалом, або з Олесем Гончаром, імена яких я поминаю на всіх ранкових молитовних правилах та богослужіннях уже багато років.
- У Вас є якісь уподобання, захоплення?
- Наші уподобання та захоплення є пристрастями, з якими треба боротися, тим паче ченцеві. Але чого гріха таїти, завжди дуже любив читати книжки – пам’ятаю, що вже в десятирічному віці читав «дорослі» книжки, які мама брала в районній бібліотеці, а в старших класах міг за дві-три доби прочитати, скажімо, великий роман. Для мене якісь гуляння, відпочивання – то даремна трата часу, якого й так не вистачає. Мені нудно відпочивати.
- Я знаю, що Ви любите квіти і скрізь, куди закидала доля, Ви їх садили та сіяли.
- Квіти я люблю. Без квітів світ би й людські душі були б бідними та злиденними, а люди злими й непривітними, бо квіти своїм невидимим диханням насичують повітря любов’ю, яку ми вдихаємо, як, скажімо, п’ємо чисту джерельну воду. І на Мальованці (мікрорайон у Житомирі), і в Білках, Корнині піднімав цілину й насаджував та сіяв квіти, доглядав їх. Нікого до них щось робити не допускаю, роблю все сам, бо квіти, як діти – люблять і тягнуться більше до своїх батьків.
Люблю жоржини, хоча з ними чимало мороки, особливо із збереженням в зимовий період, але як починають квітувати десь у червні, то палахкотять своєю любов’ю аж до перших приморозків. Потім, правда, коли перший приморозок їх поб’є, душа плаче. Дуже люблю чорнобривці – квітку України, та й всі квіти взагалі. Спробуйте знайти погану квітку! Нічого у вас не вийде. Як немає негарний дітей, так немає й негарних квітів. Пізньої осені, коли вже все пожухло, посохло, а синьоокі сокирки та жовті квіточки льнянки, як ми її називаємо – собачок, завжди можна знайти край стерні чи дороги. Скромні, але привабливі й дорогі серцю, милують зір набагато краще, ніж куповані, що вирощені в теплицях у розкіші!
Люблю квіти роздавати, але не на похорон – там їх кидають під ноги людям, що йдуть за домовиною, а ті топчуть їх ногами, або вкладають до домовини, а вони ж іще живі. Так само й на весілля – вже другого дня, прибираючи столи, їх викинуть на смітник. А люблю давати на дні народження та діткам до школи, просто так – тоді їх довго триматимуть у вазах та милуватимуться.
Ось, бачите, як «розходився» у пристрасті любові до квітів! Це, до речі, і є приклад пристрасті, яку треба сповідувати, як гріх. Але це, мабуть, єдиний гріх, з яким, очевидно, боротися не слід.
- Які подарунки Ви отримали?
- Ніколи про це навіть не думаю. Моя паства – люди прості, звичайні і для мене найцінніший від них подарунок – їхня любов і відданість, а цього, повірте, у них не бракує. І слава Богу за це! Коли приїхала на зустріч Світлана з Гадяча, з якою ми до цього дня не були безпосередньо знайомі, а спілкувалися лише по телефону (вона в когось роздобула номер), і з такою любов’ю й повагою дякувала за духовну підтримку, яка дуже допомогла їй у важку пору життя, то для чого мені якісь матеріальні подарунки? Істинне життя не в матеріальних набутках, бо з собою на той світ їх не забереш, а ось в такій щирій любові до тебе людей, бо це означає, що ти недаремно стоїш коло них і трудишся заради них. В любові спасіння!
До речі, дуже дорогими для мене були численні дзвінки з Житомирщини, де донедавна я ніс священоіноцьке служіння. Цю обопільну духовну любов не здолають ніякі лиховісні люди, яких, на жаль, вистачає скрізь. Їх одиниці, але вони думають, що, творячи зло, перемагають. Та дуже гірко помиляються. Перемагає любов, совість і порядність. На любові й совісті стоїть світ, наче дім на міцному фундаменті. А ще вони не розуміють того, що їхнє зло – то благо для нас, – його попускає Господь для нашого, як, власне, і їхнього випробування.
Тому я всяке спрямоване проти мене зло, сприймаю переважно спокійно і дякуючи Богу, що Він не забуває мене, грішного, Своєю увагою та посилає мені колючку – що в душу, що в тіло, аби не заспокоювався і пам’ятав, що Суд Божий прийде неждано й негадано, і що до нього треба бути готовим кожної миті. І хоч ми часто падаємо, бо є людьми, забиваючи то коліно, то чоло, але коли переважно без нарікань підводимося і йдемо далі, долаючи Богом визначений кожному шлях, то, дивись, коли постанемо перед Творцем, тих падінь і підйомів вистачить, щоб шальки терезів переважили в бік спасіння.
Слава Богу за все!
«Добродій» №16, 2010 р.
