Проповідь на 10-у неділю після П’ятидесятниці

Учора, 1 серпня 2010 року, в 10-ту неді- лю після П’ятидесятниці, Неділю Отців шести Вселенських соборів, в Тернопі- льському кафедральному соборі Різдва Христового кліриками храму при великій кількості народу було відслужено Боже- ственну літургію. Під час богослужіння до св.Таїнства Євхаристії приступило кілька десятків віруючих, в т.ч. і кілька немовлят та дітей.

Після Євангельського читання зі словом пастирського повчання до вірних звернувся протоієрей Євген Заплетнюк. А уже сьогодні у читачів нашого сайту є можливість прочитати (з невеликими редакторськими змінами) цю проповідь, та навіть прослухати її в оригіналі.

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Одного разу до Христа підійшов чоловік, впав перед Ним на коліна, і благав: «Господи, якщо можеш, вилікуй мого сина. Бо син мій тяжко мучиться і карається. І як тільки на небі настає молодий місяць, то страшні біси мучать його і кидають ним то у вогонь то в воду… Багато він натерпівся, і ми біля нього».

Дорогі браття і сестри, дуже часто ми з вами згадуємо про те, що дія злих сил на нас може бути настільки сильна, що люди через це можуть навіть називатися біснуватими. І, на превеликий жаль, ми з вами, аналізуючи своє власне життя, бачимо, що кількість діл злих набагато переважає кількість наших добрих діл. І щиро відповідаючи перед Богом і перед собою, ми можемо сказати, що ми далеко не слуги Божі, а найчастіше виконуємо свою волю і волю ворога Божого – диявола. І тому кожен з нас якоюсь мірою і є тим біснуватим, і може називатися ним через те, що ми чинимо волю не Отця Небесного, а іншого когось.

Але нині в нас прийнято називати біснуватими тих людей, в яких зовсім немає власної волі, а та що є, вона підкорена самому дияволові. Таких людей ми жахаємося бо не розуміємо природи їхніх страждань. Ми боїмося їх, намагаємося уникати їх, знаючи що вони є поблизу. І дуже часто, як люди із не до кінця скам’янілим серцем, ми часом жаліємо їх, молимось за них. Господь хоче, щоб ми не допускались до того моменту, коли наша воля буде рабом гріха і зла. Він кожного разу стукає до наших сердець, звертається до нас і просить, щоб ми звернули на нього увагу.

Кожне Богослужіння тут ми закінчуємо перед Тернопільською чудотворної іконою Божої Матері, яка є величезною нашею святинею. І, зауважте, там в молитві є такі слова, де ми просимо, щоб Господь Бог зробив наші серця не кам’яними а платтяними. Тобто, щоб наше серце, наша душа стали чутливими до ближнього, до самого себе, і відгукувалися не тільки на зло, але й на добро. І от ми просимо і знаємо, що наша воля часто може бути пошкоджена гріхами; і коли Господь стукає до наших сердець щоб ми Його пустили до себе, ми часто не чуємо цього голосу. Ми заглушуємо його своїми пристрастями і гріхами забуваючи про те, що наше земне життя загалом саме і дане нам для того, щоб ми більше пізнали Бога, познайомилися з Ним тут на землі, і після смерті ввійти в Його Царство.

І ось Господь Бог використовує різні способи, щоб достукатись до нашого серця. Для одних достатнім є – взяти в руки Святе Письмо; прочитавши його людина вже змінює своє життя. Для когось же цього замало. А для когось треба, щоб Господь якимось іншим чином облаштував це: наприклад, щоб знайшлися інші люди які навчать, проповідують, і тим самим навернуть людину до Бога. Але більша частина людей, які нині живуть на землі, потребують якогось особливого, більш різкого втручання Бога в наше життя.

І дуже часто Господь звертає увагу на Себе навіть через хвороби. І ми знаємо, що дуже часто хвороба є тим моментом для людини, коли вона зупиняється, задумується над тим, чим вона жила, для чого вона жила, чому вона живе, і навіщо їй жити далі. І якраз хвороба є тим способом, за допомогою якого можна відчути присутність Божу. Дуже часто навіть найбільші грішники від сили тих страждань, які вони зустрічають у своєму житті, вони навертаються до Бога і змінюють своє життя. Напевно, багато з нас знають таких людей, котрі пережили якісь важкі хвороби, і після того змінилися – якщо не зовні, то внутрішньо. Після того, як Бог через хворобу відвідав цю людину, і допоміг побачити, що «без Бога ні до порога», що без Божої допомоги людина, якою б сильною вона не була, вона все одно нічого не зможе зробити.

І ось ми з вами дуже часто зустрічаємося з Богом під час хвороб. Але стається, що ми маємо настільки затверділі серця, що навідь наша власна хвороба не допомагає нам в тому, щоб ми духовно вдосконалились. Є і багато випадків, коли людина замість того, щоб усмирити себе ще більше, протестує проти Бога, протестує навіть проти ближніх, які доглядають її як хворого. Така людина все більше дратується і знервується на своїх ближніх. Тому Господь, знаючи такі наші немочі, знаючи наш стан душі, вчить нас зовсім інакше: він приходить до нас через хвороби наших ближніх.

Бо якими поганими ми б не були, хай навіть найгіршими, але хвороби наших близьких родичів, дітей обов’язково на нас впливають. Бо зараз нема такої людини, яка б не любила свою дитину. І ви знаєте, що якщо стається якийсь життєвий випадок, ми завжди захищаємо своїх дітей, які для нас є найкращими за всіх. І тому Господь Бог хоче навчити нас хоча б через хвороби наших дітей, показати нам, що Він є, і Він це нам показує, Він говорить нам Своїм голосом: «Людино, пам’ятай, що ти не вічна. Ти народжена для того, щоб жити з Богом».

І от сьогодні євангельське читання показує, як Господь через віру цього чоловіка хоче звернутися і до нас усіх; бажає, щоб ми запитали себе, наскільки наша віра сильна, наскільки ми можемо віддати себе в руки Божі. Навіть найстрашніший нелюд вчиться співчувати. Ви знаєте з життя тваринного світу, що тварини позбавленні цього почуття, тому що воно притаманне тільки богоподібним істотам: співчувати людям прийшов на землю Сам Господь Бог. І Він вчить всіх нас уподібнюватися Йому, співчувати ближньому.

В тварин цього немає: коли вони побачать смерть подібного собі, то найбільше, на що вони здатні – це відчуття жаху. Жаху з того, що якась смерть, хвороба чи інше нещастя сталося з їх побратимом. Але нічого особисто близького для серця вони не можуть взяти. Максимум – страх і відчай через передчуття того, що і їх може спіткати така доля. Однак часом буває й так, що все закінчується тим, що вони навіть поїдають собі подібних.