Єпископ Афанасій : "Навіть коли це й Голгофа…" ч.1

Cьогодні увазі боголюбивих читачів “Української Автокефалії” пропонуємо першу частину інтерв’ю преосвященного Афанасія, єпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви. Маємо надію, що з його допомогою ви зможете краще пізнати владику Афанасія, і більше відкрити для себе його світогляд.

Кор.: Владико Афанасію, через шість років Ви повернулися на Полтавщину до своїх духовних дітей, яких у Вас тут дуже багато, але вже в якості архієрея, керівника великої за територією Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви. Хотілося б, аби на початку розмови ви розповіли про свій духовний шлях.

Єпископ АФАНАСІЙ: Можна багато чого розповідати, але висловлюся коротко – все моє життя було, власне, в площині духовності: і в роздумах, і в мріях, і в більшості моїх дій, вчинків, як, власне, і в творчості переважала духовність. Якщо прочитати будь-яке моє оповідання чи повість, поезію, то одразу ж стане зрозумілим і мій духовний світ. Саме він і привів мене, врешті, до Церкви, до чернечого постригу і, як бачите, до архієрейського служіння.

Але спочатку були пошуки чогось такого, чого, можливо, я на початку шляху ще й не розумів. Душа рвалася до чогось, чого не було поряд – ні в людях, які мене оточували, ні в книжках, яких я перечитав безліч. Правда, Господь мене завжди відводив від читання т. з. «духовної» літератури різноманітних новоявлених «пророків», та й давніх, всякої екстрасенсорної літератури, якої з початком перебудови в СРСР появилося ціле море.

А я молився з людьми, проводив з ними духовні бесіди, на чому можна було зупинитися, мати авторитет, достаток і вважати, що це вже і є найвище досягнення в житті. На той час я вже мав дві книги прози, був членом Спілки письменників України, почав видавати газети «Добродій», «Чаша Агапіта» і альманах «Великдень», багато молився й думав, думав…

Але мене не покидало відчуття, що це все не те, не той шлях пізнання істини, в такому способі життя її не пізнаєш, і це ще більше ятрило душу. А потім, якось раптово, навіть не усвідомлюючи чому (усвідомлення прийшло згодом), я кинув лікування і (не дивуйтеся, бо цьому теж згодом прийшло пояснення) зайнявся фермерством. Це була тяжка робота, бо на землі легкого хліба не буває. Завів сім корів – доглядав їх, доїв, а до того було й пів тисячі курей, два десятки поросят, городини з пів гектара і… щотижнева газета, яку я редагував і сам постійно писав до неї.

Було, вранці встанеш від сну в половині п’ятої, а пальці рук не розгинаються. Покладеш їх на стіл, тиснеш, а вони розгинаються з таким болем, що й сльози видушує. Розгинав і біг до корів. Ой, що там говорити…

Але це був благодатний період підготовки до чернецтва. Таким чином мене Господь смиряв, учив терпінню – перших азів іноцтва. Це був період такого послушництва в праці, що, можливо, не в кожному й монастирі його проходять. А ще ж обов’язкове молитовне правило вранці й увечері (хоч і серед ночі). І не виникало запитання – для чого воно мені? Та й чи могло виникнути, коли Сам Господь був Ігуменом і Духівником? Мабуть, через те я й не запитував себе, а монотонно, як це й у монастирях, трудився, бо тільки один Господь знав, для чого мені такі випробування.

Тепер розумію, що то була підготовка до чернецтва, щоб уже, прийнявши його, пройти короткий шлях до архієрейства. Хоч розумом тоді я цього не знав, не усвідомлював, але знала душа, бо тільки через душу й чути голос Господа. Він же навчає відчуття межі й міри, тих якостей, без яких чогось суттєвого досягнути в житті неможливо. Було й поневіряння, й монастирське життя, а вже згодом і чернецтво.

На парафії в Білках, що на Житомирщині (з грудня 2006 року), де згодом, разом із ієромонахом Антонієм (Бондарцем), заснував Свято-Покровський чоловічий монастир і був призначений його намісником і піднесений у 2009 році до сану ігумена, набував і досвіду чернечого життя, і досвіду духовної праці з парафіянами й паломниками, яких уже приїжджало чимало.

Місце, можна сказати, було майже порожнім як у розумінні духовності, так і матеріального забезпечення, адже окрім стародавньої дерев’яної церкви, яку в безбожні роки радянська влада переробила на сільський клуб, нічого іншого не було. Сільрада надала стару закриту школу для проживання, але й вона через рік була продана. В храмі не було навіть богослужбових книг, але в Білках і Корнині (селище поряд) жили чудові православні люди, які одразу ж потяглися до спільної молитви. А вже за якихось два роки на богослужіння до нас приїжджали люди з усієї округи, і навіть з Житомира, Київа, Луганська та інших країв України.

І хоч внутрішніх ремонтних робіт у храмі ми ще не в силі були зробити, але церковним начинням, основними богослужбовими книгами, іконами монастир (а, власне, це була сільська громада), ми з допомогою людей забезпечили. Ніколи не забуду того душевного тепла, скажу більше – братньої любові, які запанували в нашій громаді. І це не гучні слова, а реальність, якої ми досягли за неповних три роки. Це як дання Боже. Хоча… дання данням, а під лежачий камінь вода не тече. Коли ти увесь віддаєшся Богу й людям не за саном і не за посадою, а коли це суть твоєї душі, то це бачить Бог і відчувають люди, тоді не ти дієш своїм розумом, своєю працею, тоді діє Дух.