За церкву, діаспору, минуле та візію майбутнього

І ось тоді, саме українська діаспора змогла стати для нас тим джерелом, з якого ми черпали не тільки підтримку, або заборонену раніше українську книгу.

Ми черпали, і, як спрагнені, пили свіжу воду – свою власну, рідну українську віру.

Ми черпали свою національну окремішність, яку наші брати та сестри за океаном берегли, як частинку України, як частинку своєї земної Вітчизни, як передумову Вітчизни небесної, тієї, що очікує всіх нас у майбутньому.

Ми й сьогодні згадуємо у своїх молитвах усіх, хто будував нашу церкву, беріг її – відомих та безіменних українських канадійців, українських американців, українських австралійців… Усіх українців по світу сущих.

У нашій церкві, як у жодній іншій, відчувається постійний молитовний і духовний зв’язок із православними українцями по всьому світу. Тому що саме діаспорна церква передала, повернула через десятки років гонінь палаючий факел церковного життя, самобутнього українського православ’я.

Того православ’я, яке було винищене тоталітарним режимом, викорчуване гоніннями, стратами, засланнями, розстрілами без суду та слідства.

Того православ’я, яке замінилось в нас “московщиною”, формалізмом та непомірними імперськими політичними амбіціями.

Ось хоча б, наш перший патріарх Мстислав (Скрипник) – в цьому плані історична й показова особистість. Як і багато наших українців на вигнанні, він зумів зберегти у своєму серці гарячу любов до своєї церкви, і не зрадив пастирського служіння Вітчизні земній до свого останнього дня. Це вічний приклад для наслідування всім, кого доля закинула за межі рідної землі.

Наш народ має тисячолітні християнські цінності, чудові самобутні традиції та звичаї. І вже час говорити про те, що нам, українцям, тут знову треба почати думати про нашу діаспору, і повертати їй свої борги.

Економічна криза, яка господарює у світі останні місяці, у нас панує вже багато років. Наш народ часом вимушений покидати свій сталий побут, і шукати кращого життя.

Так звана “Четверта хвиля” еміграції почалась ще в 90-х роках минулого століття. І, здається, триває й досі.

Церква не осуджує таких людей, але молиться, співчуває, та співпереживає з ними. А це – тисячі й сотні тисяч людей, цілі родини, навіть вулиці та села українців поза Україною. Ось там, на чужині, сьогодні під впливом найрізноманітніших, модерних культур та псевдокультур, українська мова зникає. Наш народ асимілюється поза межами нашої країни.

Тому я би хотів звернути увагу й на таку проблему.

Економічні негаразди – це найменше зло, яке може втрутитись в людське життя.

Набагато більшою проблемою є духовна криза. Дефіцит віри, надії та любові.

Це правда, що ми постійно хочемо, щоб нам хтось допомагав, фінансував або якось по іншому покращував наше життя, і вирішував наші проблеми. Однак при цьому не варто забувати слова Христа про те, що “краще давати, аніж брати”.

Потрібно чітко усвідомити: стосунки українців між собою мусять бути братерськими, щирими, взаємовигідними, в економічному, науковому, чи духовно-моральному аспектах. Ніяка сторона не повинна бути вічним донором, а інша не може бути постійним прохачем.

Насправді, ми всі можемо й маємо чим ділитися один з одним. До цього кличе нас не лише закон християнської любові, але й здоровий глузд.

У питанні стосунків церкви та діаспори є багато непростих моментів.

І сьогодні, коли ми говоримо про те, чим діаспора може допомогти українцям для їхнього становлення, постає перше питання, яке необхідно вирішувати – це питання нашої церковної єдності.

Дуже часто закордонні ієрархи допомагали нам у здобутті цієї єдності. Хоча й були випадки протилежні та суперечливі. Тож, Патріархія УАПЦ, усвідомлюючи свою повну відповідальність за церковний і міжцерковний мир, до цього часу переважно утримується від заснування власних духовних інституцій, місій та братств поза межами України. Хоча в нас є в цьому й потреба, і ми маємо достатньо кваліфікованих кадрів і засобів.

Однак ми вважаємо, що до часу повного й остаточного вирішення канонічного статусу нашої церкви, такі дії можуть мати лише негативні наслідки для всіх – і для церков, і для людей.

Ми добре бачимо ці погані плоди на прикладі інших українських юрисдикцій. А ви всі добре знаєте, що в Україні нині діють аж три православні церкви, дві католицькі, та безліч протестантських деномінацій і відгалужень.

Невже такий “демократичний” підхід сприяє зміцненню української державності?

Зовсім ні! Наша церква переконана в тому, що без єдиної Помісної православної церкви не буде і єдиної України.

Тому, зі свого боку, ми готові робити все необхідне, щоб сприяти прозорому конструктивному міжцерковному діалогу.

На жаль, наразі ми не маємо сопричастя з іншими православними церквами світу. Наші священики відкрито не служать із кліром інших православних патріархатів.

Над вирішенням цієї проблеми ми активно працюємо останні десять років. У діаспорі наших вірних найчастіше духовно окормлює наша Церква-мати – Вселенська Патріархія, з котрою в нас на сьогодні є досить добрі та теплі стосунки.

Хто з вірних бажає, відвідує православні храми інших помісних церков. Ми не бачимо в цьому нічого гріховного. Навпаки, в цьому й реалізовується соборність Православної церкви, невід’ємною складовою якої є й наша УАПЦ.

Сподіваємось, що й надалі, українцям поміж собою не буде чого ділити. Один народ, одна віра, одна Церква, одне хрещення!

Нехай Бог благословляє всіх нас на добрі справи. Бажаю всім нам плідної праці, і пам’яті про головне – “Шукайте перш за все Царства Божого й Правди Його, а все інше додасться вам”.

Євген Заплетнюк, протоієрей,
для “Української Правди”