До першого ювілею чортківської афери

Хотілося б нині написати про День матері, який багато хто з нас буде вшановувати уже цієї неділі. Однак, сьогодні мої слабкі слова будуть не про звичайну жінку-матір. Ми будемо з вами вести мову про іншу та найпершу матір – нашу Святу Українську Автокефальну Православну Церкву. Матір, яку у багатьох з нас ще не вистачає достатньо розуму, сил та віри любити всупереч усім незгодам та випробовуванням. Любити так, як це належить дітям чинити по-праву.

Нещодавно Київський Патріархат зовсім без пафосу зустрів перший день народження своєї незаконної дочки – сумно- , та скандальновідомої Тернопільсько-Теребовлянської єпархії. Поява ще однієї єпархії в УПЦ-КП це зовсім не подія. Тут і справді, з певною регулярністю ставляться нові архієреї, діляться старі, або засновуються нові єпархіальні центри. А оскільки тамтешному очільнику досить складно догодити, то й текучість кадрів вимагає буквально конвеєрного підходу до питання архієрейських хіротоній. Байдуже, що ні зростання кількості архієреїв, ні збільшення кількості єпархій реально не впливає на кількість та якість віруючих. Але, не будемо нині про це.

Коли в товаришів на згоду не іде, На лад їх діло не піде,

Давайте краще повернемось до роздумів про нашу “іменинницю”. Знаєте, зовсім не потрібно було бути пророком, щоб характеризуючи історію створення Тернопільсько-Теребовлянської єпархїі УПЦ-КП навіть ще рік тому, у 2009-му, можна було цілком відкрито називати її звичайною аферою. Як подає тлумачний словник, афера – це “ризикова справа з метою наживи”. Звісно, що оця сама нажива може бути всілякою. Зовсім не обов’язково фінансовою та матеріальною. Особливо витончені гурмани-аферисти дуже часто залюбки міняють гроші на християнській принципи, порядність, славу, і навіть на власну честь, якої в них найчастіше і так немає. Тому й, власне, таким людям і немає чим дорожити.

В кінці березня минулого року деякі “релігійні” діячі у пошуках способів задоволення власних честолюбних планів наважилися на найстрашніше – роздерти хітон Христовий, зрадити свою Церкву-Матір, яка їх же породила, виховала і виростила. Пригадується тут притча Господня про блудного сина. А там ясно розповідається про те, що як тільки горезвісний син відчув себе в силі власноручно керувати своєю долею, він одразу ж відрікся від рідні, і відійшов “в чужинський край”. Те саме сталося у 2009-му і з окремими так званими “священнослужителями”, дехто з яких часто формально відносив себе до УАПЦ. Відсутність елементарного розуміння самого змісту цієї притчі заважає цим діячам приміряти її до себе. Люди які читають святе Євангеліє з амвону, чомусь вперто не можуть зрозуміти, про що, і головне – про кого ця притча.

Та навіщо Святе Євангеліє цитувати безбожникам і церквопродавцям, якщо ці всі речі їм не авторитет! Набагато точнішим у нашому випадку буде якийсь світський приклад. От скажімо, дуже влучною ілюстрацією нашої історії може бути байка дідуся Крилова про лебедя, рака і щуку. Патріарх Філарет, єпископ Павло та священик Михайло Левкович. У кожного з цих персонажів були свої плани і амбіції. Патріарху потрібно було ще раз принизити УАПЦ, показати себе миротворцем і великим об’єднувачем церков за чужий рахунок. Павлові потрібен був єпископський сан, та хоча б якесь покращення власного фінансового і психологічного становища. А от самому Левковичу, здається, просто цікавою є участь у будь-якій псевдорелігійній афері.

Дивлячись тепер через призму минулого, дуже чітко помічаєш, що всі ці люди страшенно прагнули здійснення саме особистих задумів, причому, кожен прагнув свого. У них була єдність лише в одному – вони одинаково не любили ані Церкви, ані України, і не бажали їм добра. Лише цим можна пояснити той факт, що з якогось моменту вона, єдина правдива Церква-Матір, про яку так солодко люблять розповідати з церковних амвонів, стала всього лиш засобом для особистого самоствердження.