Нині Українське Православ’я переживає далеко не найкращі часи. Та й взагалі – відверто кажучи, таких часів ми з вами майже і не пам’ятаємо. Ну, звісно, були колись давно особливо яскраві моменти церковного благоденствія за часів наших славних князів та гетьманів, чи тепер – на початку дев’яностих років уже минулого століття. Однак ці моменти були досить епізодичними, і взагалі – вони найчастіше характеризували чисто зовнішній церковний стан. Тобто той стан, про котрий християнам думати і турбуватись майже непотрібно.

Своїм премудрим Промислом Сам Господь особливим чином потурбується за своє земне представництво. Все що нам потрібно – це свято зберігати Боже Передання, і дотримуватись його, спасаючи свою душу. І тільки тоді, коли ми будемо реалізовувати у своєму власному житті всі апостольські православні догмати і канони – ми можемо говорити про те, що наша Церква – Істинна, а ми з вами справді – християни.

Лише удосконалюючись в цьому, немов би шліфуючи як той твердий діамант своє власне духовне життя, ми зможемо спасаючи себе досягати і справжнього церковного благоденствія взагалі. Церква здорова не тоді, коли відкриваються нові храми, і не тоді, коли відбудовуються давно закинуті релігійні споруди. І навіть не тоді, коли кількість архієреїв в декілька десятків разів більша за кількість у ній ченців та дияконів. Церква буває здорова лиш тоді, коли духовно здоровими є усі її члени.

Наслідувати Христа - це уподоблятися йому духом, в любові та служінні ближньому, а не мавпуючи Його фізичні рухи.

Звісно, ведучи мову про наше з вами духовне здоров’я ми мусимо бути дуже уважними і обережними. З одного боку – Церква саме для того нам і дана, щоб бути нашою духовною лікарнею. Сам Господь наш Ісус Христос одного разу зауважив, що лікаря потребують не здорові, але слабкі. В той же час, було б явним нашим безумством міркувати про категоричну неможливість виконання законів Божих через занадто високі вимоги, і той фактично недосяжний ідеал, що пропонується для нас Богом та Церквою. Однак правда полягає в тому, що метою Церкви є наше категоричне вдосконалення, буквально в абсолютній степені. Бог хоче, щоб ми були не просто “порядні люди”, не просто “кращі від своїх сусідів”. Насправді воля Божа полягає у тому, що кожен з нас повинен через поредництво церковне, уподобляючись Христу, досягнути і власної святості та богоподібності.

Справжнім лихом для для Церкви, і горем для людей, обертається момент, коли сама Церква руками її архипастирів і пастирів перестає лікувати скалічені гріхами душі. Біда настає тоді, коли ці пастирі стають не здатними лікувати людський дух, і замість добрих ліків, подають усім хто прийшов за лікуванням убивчу отруту.

Дуже часто такі лжепастирі в силу відсутності знань, ревності, через власну патологічну самозакоханість та начальницьку зухвалість зупиняються на досягнутому у власному духовному розвитку, вважаючи архиєрейський омофор, чи священичу єпатрахіль, остаточною ціллю свого життя. Хоча, звісно, це лише засіб для якісного служіння, але зовсім не мета.

Щоб не бути голослівними, хотілося б привести хоча б один, особливо яскравий випадок з церковного життя останніх днів. Багатьох православних віруючих, котрих ще не покинув страх Божий і здоровий глузд, не могли не вражати релігійні нововведення одного “православного” архієрея УПЦ Київсього Патріархату. Напевне, бажаючи справити дивовижний психологічний ефект на свою паству, уже який рік поспіль, цей владика хоче буквально уподібнитись самому Богу, і понести перед усім народом, прости нас Господи, бутафорський хрест на міфічну Голгофу… Те, що відчуває православна людина дивлячись на таке архиєрейське кощунство, і відверто кажучи, поганеньку акторську гру, немає слів і описати. Жаль, відчай, зневіра і сум. Невже це саме те, чого справді хотів досягнути цей самозакоханий єпископ?

Pages: 1 2 3