Як для чесної людини неприпустимо щось вкрасти, як для культурної і вихованої людини неприпустимо плюнути на підлогу, чи запалити в автобусі цигарку, так само для провославних людей категорично неприпустимо молитися з католиками. Різниця між нашими двома Церквами настільки суттєва, що святі отці останніх часів не наважувались називати католиків і християнами. Звісно, не місце і не час тут зараз виясняти, наскільки це твердження відповідає дійсності. Одначе, всякий православний християнин добре розуміє, що поки існують між нами не лише обрядові, але й доктринальні розбіжності – було б зухвалим і гордиливим вчинком самостійно визначати межі допустимого “власного екуменізму” особливо там, де для тебе Церква вже усе давно визначила. Той хто не слухає соборного голосу Церкви – не може і не має права називати себе Її членом. Можливо не слухає, бо не знає і не чув ніколи про це?

10-те Апостольське правило погрожує забороною відлучення клірику, який наважиться помолитись з іновірцем (єретиком), навіть приватним чином. Те ж саме повторює і 45-те, і 46-те Правила, які наказують відлучати від церковного спілкування тих, хто прийме хрещення, чи принесе жертву разом з єретиками. Сьогодні багато можна говорити і сперечатись про те, канонічними чи не канонічними ті чи інші церкви. Однак, поки згадані випадки будуть мати місце – відповідь на це питання є ясно зрозумілою, і не потребує ніякого обговорення.

Будь-яке богослужіння з інославним - згідно канонів Церкви виводить за межі Церкви обидвох молільників.

У зв’язку з цим, треба буде пригадати, що тут дуже важливими є питання церковної дисципліни і внутрішнього послуху церковній ієрархії. Не так вже й давно, ще у вересні минулого року, ми неодноразово згадували прикрий інцидент, що мав місце Косівсько-Коломийській єпархії УПЦ-КП, де місцевий архієрей відкрито співслужив з уніатами. При чому, даний випадок після того як став відомий Патріарху і Синоду УПЦ-КП був ними категорично засуджений, а сам єпископ отримав догану, і свою вину згодом публічно визнав. Тепер цікаво таке : невже за одні і ті самі провини окремі архієреї можуть бути публічно осуджені, а іншим все “сходить з рук”? Які критерії в оцінюванні таких вчинків? Невже Синод судить архієреїв не згідно священних канонів, а тільки згідно масштабів їх єпархій, чи “родинного дерева”? Невже те, що можна владикам з великим єпархіальним штатом, ніяк не дозволено скромним “сільським” архиєреям?

Складно визначити яка основна причина в існуванні обговорюваної нами проблеми. Швидше за все, отак щоб була одна-єдина причина – так її напевне і не існує. Все це наслідок поєднання багатьох внутрішніх і зовнішніх особистістних проблем пастирів і архипастирів. Людина, яку офіційно називають “владикою” дуже часто починає помилково сприймати повагу до сану який він носить з повагою до самого себе, до власних заслуг та можливостей. Тут недолік його освіти, і перш за все – у незнанні такої дисципліни як Пастирське богослів’я. Хоча б на елементарному рівні.

Далі можна згадати відсутність знань церковного права – дуже необхідної і важливої науки. Церковне право і нині залишається для нас ідеалом, мірилом в будівництві внутрішньої і зовнішньої Церкви. Внутрішню “церкву” ти повинен будувати у собі, а до зовнішньої ти як пастир повинен бути здатен приводити ввірену від Господа паству. Не в останню чергу тут для пастиря має значення і Аскетика і Антропологія. Без якісного, на особистому рівні, засвоєння цих двох наук, ніякий семінарист не зможе виробити у собі правильний душевний настрій до сприйняття іновірних та інославних. Не допоможе йому в цьому ні Порівняльне богослів’я, ні навіть Догматика.

Тема, яку ми нині лише розпочали обговорювати, надзвичайно багатогранна. У подальших своїх публікаціях ми будемо намагатися більше розкривати церковну науку про такі речі.

Звісно, в церковному середовищі уже давно назріла потреба в фаховому обговоренні подібних проблем. Нині набагато частіше ведуть мову про місію, про свідчення серед іновірних. Однак, мова про “місію” серед з самих православних давно не велася. Хоча, з неї і варто було б розпочинати справжнє оцерковлення і України і світу. Справждній віруючий і православний архиєрей може принести користі Церкві більше, за десяток священиків. Нерадивий і невіруючий владика не тільки загубить свою “внутрішню церкву”, але власноручно зруйнує те, що будували багато священиків і єпископів до нього. Байдуже насправді хто ти – священик, єпископ, архиєпископ, чи навіть, митрополит чи сам патріарх. Твій сан і ти сам – це не одне і теж.

Pages: 1 2 3