Про наше духовне і літургічне життя

В давнину той, хто не брав участі без причини в євхаристійному зібранні відлучався від Церкви, як такий, що сам себе відкинув від органічної єдності Тіла Христового, що виявляється в Літургії. “Світ цей” і “Царство Боже”, пов’язані в Євангелії в якомусь напруженому співіснуванні і в боротьбі, почали сприйматися майже виключно в хронологічній послідовності: тепер тільки “цей світ”, потім – тільки “Царство”. Тоді як для перших християн всеосяжною реальністю і приголомшливою новизною їх віри було якраз те, що Царство наблизилось і, хоч і невидиме, і невідоме “світові”, та вже перебуває “посеред нас”, вже світиться, вже діє в ньому. Але, звичайно, символом Царства за перевагою, символом, що наповнює всі символи – дня Господнього, Пасхи, Хрещення і, зрештою, всього християнського життя, як “життя, прихованого в Бозі з Христом” (Кол.3, 3), була Євхаристія, таїнство пришестя Воскреслого Господа, таїнство зустрічі і спілкування з Ним “за Його трапезою в Його Царстві…”.

І коли це найбільше таїнство підмінюється нескінченними символами та ритуалами, відбувається справді глибокий і трагічний “літургійний занепад”. “Образотворчий символізм” лишається далеким всюди, де є жива і справжня церковність. Він лишається цариною поверхневої, парадної, рутинної церковності, в якій широко поширена, але неглибока цікавість до різного роду “священності” легко приймається за релігійне почуття і “інтерес до Церкви”. Але живій, справжній і – в кращому сенсі цього слова – простій вірі все це не потрібно, бо живе вона не цікавістю, а спрагою. Той, хто вірує, жадає світла, радості, втіхи, Царства Божого. Що йому до складних і витончених пояснень, що ось цей обряд “зображає” ось-те, а це закриття або відкриття дверей – он-те. Йому не встигнути за усіма цими “зображеннями”, а його вірі вони не потрібні. Духовенство закрилося від народу і почало придумувати дикі пояснення з закриттям і відкриттям дверей. Уявити собі на хвилинку, щоб ми прийшли до Христа, а Він би з нами розмовляв через закриті двері.

Всім відомо, що в сучасній практиці читання майже всіх молитов, що підносяться предстоятелем, стало таємним, “про себе”, так що ті, хто моляться чують лише завершальні славослів’я, зазвичай у вигляді придаткового речення – “Бо Ти єси …”, так званого виголосу. Ця практика є порівняно пізньою. За першооснову всі молитви літургії читалися вголос, бо у своєму прямому значенні і за своєю суттю – вони є молитвами за все зібрання або, краще сказати, самої Церкви. Таким чином, практика ця порушила єдність зібрання Церкви, відокремила його якраз від тих “загальних і суголосних молитов”, в яких виражена ця єдність. У сучасній практиці природним і самоочевидним місцем предстоятеля та духовенства є вівтар. В давнину ж було не так. “Предстояння” престолу, служіння коло престолу було обмежене виключно літургією вірних, тобто приношенням і освяченням Святих Дарів – Євхаристією, у власному розумінні цього слова. До престолу предстоятель сходив тільки в момент приношення Дарів. В решту часу, а також у службах денного та річного кола, місце предстоятеля і духовенства було посеред народу. На це досі вказує місце розташування архієрейської кафедри – посередині храму у росіян, справа коло амвону – у греків.

(Далі буде…)