Кор.: За радянських часів Церква вважалася відокремленою від держави (хоча ми й розуміли, що так ніколи не було). Зараз же і Церкву в цілому, й окремих священнослужителів все частіше намагаються втягувати в політику. Ваше ставлення до цього?
Ігумен Афанасій: Як би хто не намагався стояти осторонь політики, але вона сама неодмінно прийде й загрюкає в двері. І тоді не поздоровиться нікому. У випадку України, це особливо актуально. Якщо в будь-якій державі незалежність, верховенство титульної нації і її мови є непорушною аксіомою, то в нас це предмет дискусій і політичних дебатів. Біда українців у тому, що ми обрали собі за основу життя самість у її гіршому варіанті: “Моя хата з краю”. Але крайня хата горить завжди першою. Ось чому ми, через цю нашу біду, стільки не існуємо, не встигнув ши відбудуватися від пожежища, знову опиняємося на попелищі свого дому. Але якщо раніше ми якось оговтувалися самотужки, то нині змушені піти по світу з торбами, а на розореному обійсті все владніше порядкують вся кого роду зайди та свої ж таки пройдисвіти.
Державою правлять продажні політики, які неспроможні стати над власними інтересами заради інтересів народу й України. Це, до речі, притаманна риса чи не кожного українця, який доривається до влади. І ось у цих непростих реаліях саме незалежна Православна Церква із патріаршим Престолом у Київі, а не десь за кордоном, могла б стати цементуючою основою української державності і національного відродження. Але й тут ми поводимо себе так, як і завжди — чудово знаючи правду, розуміючи її, більшість із нас горнеться все ж до грудей не рідної Матері України і її Церкви православної, а до якоїсь тітки, котра, як би улесливо не гомоніла, але насправді її любов належить своїм дітям, а не пасинкам.
Кор.: Але все ж таки…
Ігумен Афанасій: А “все жтаки” полягає в тому, що, особливо на даному етапі, коли наша Вітчизна лише спинається на ноги як незалежна держава, священики, Церква взагалі повинні стати опорою держави. Така віковічна традиція православного світу — утворив народ власну державу, вийшовши з імперії, і єпархії цієї території також утворюють окрему Церкву зі своїм предсто ятелем. А за канонами одна Церква не може перебувати в складі іншої, як не може бути і двох патріархів. Коли так є, то це вже усвідомлений обман народу. А це – гріх.
Кор.: Що Ви вважаєте найбільшим злом нашого часу? І як боротися проти цього зла?
Ігумен Афанасій: Світ мене цікавить опосередковано, а Україна безпосередньо, бо це моя Вітчизна. А народ моєї Вітчизни тяжко хворий на страшну недугу — відсутність любові до своєї Вітчизни. І це є найбільшим злом. Бо коли б узяти до прикладу хоча б звичайну родину, то як що господарі не дбають про свій дім, не захищають його, а дозволяють у ньому порядкувати сусідам чи зайдам, то чи хоч щось у цьому домі триматиметься? Звичайно, що ні! І дуже скоро такий дім прийде до запустіння, садок здичавіє, а город та дворище заростуть бур’янами. Навіть собака зійде з такого двору. Що ми й маємо в нашій Україні.
Ні любові, ні вірності, ні відданості, ні самопожертви навіть до пролиття крові заради Вітчизни в нашого народу немає. Спалах національного патріотизму, який вибухнув восени 2004 року, швидко згас. Вірніше, його вгасили недолугі провідники, в яких так і не вистачило розуму зрозуміти, що народ український піднявся не за шматок сала, як вони, а народ піднявся на національно-визвольну революцію, яка визрівала століттями. Тому ті, хто скористався з нашої революції заради своїх меркантильних цілей, назвали її кольором фрукта, що швидко псується. Бо народ піднявся своїм духом до небес, а проводирі так і лишилися на землі й далі своїх торбин так нічого й не побачили. Біда тільки в тому, що запал нашого народу швидко вгасає.
І тому сталося, як і завжди — проводирі та їхні холуї нагріли на вогнищі руки, а народ нині розгрібає попелище замість того, аби ще з більшим запалом боротися за національне відродження й утвердження власної держави, її розбудови як цілісного духовно організму. Без цьогоні ладу в державі, ні в родинах не буде, як не буде й добротного життя. Якби кожен українець усвідомлював, що все створене Богом і ніщо й ніхто не може бути зміненим без волі Божої, а навпаки, спираючись на Божу євангельську науку, вдосконалюватись у визначеному Богом руслі, то й держава української нації була б міцною й процвітаючою, й кожна родина жила б у достатку й благополуччі. А так маємо те, що маємо — руїну духовну, і руїну
всієї держави.
Кор.: Що для Вас є Життя і Смерть? Хто з них сильніший?
Ігумен Афанасій: Це питання не зовсім коректне стосовно життя. Тому що Бог створив людину для життя вічного. Тобто, життя є вічне, а смерть тимчасова. Вона триває лише мить, коли людина перестає дихати, а дихати вона перестає, коли з тіла виходить душа, й доки не відімруть усі функції організму. І ось під час цього короткочасного стану смерть і володіє людиною. Але вона лише крихітна мить у віч ності життя.
Смерть не може бути сильнішою за життя, бо Життя — це Сам Бог. А Бог вічний. Він створив нас для вічності й покликав до безсмертя. А смерть появилася як наслідок гріха, бо людина відвернулася від Бога і стала шукати таких шляхів, на яких можна всього досягнути без Бога. Але там, де немає Бога, панує
чорна безкінечність, а оскільки Бог є єдиним джерелом життя, то людині нічого не залишається, як тільки померти.
Тобто, смерть є наслідком втрати нами Бога. Але в той же час, миттєвість смерті є дверима в Божественне життя, яке є природним для душі людини. Згадаймо слова апостола Павла про те, що життя для нього — Христос, а смерть — досягнення, тому що тоді душа, як крапелина від Духа Бога, увіллєтьсяв Нього і стане так само безсмертною. Тому для мене смерть не кінець, а початок.
Вона є дверима, які відкриваються і впускають нас у простір вічності. Якщо ми, народившись на землі, по трапляємо в її тимчасове рабство, то померши тут, ми народжуємося у життя вічне, вивільняє мося з рабства гріха, щоб воскреснути в Ісусі Христі й бути безсмертними.
До речi, про самозванцiв, що маскуються пiд УАПЦ. Пан Юрiй Iciченко недавно керував написанням диплому, який писала одна студентка ХНУ iм. Каразина, про еротичнi твори Оксани Забужко, як явище у сучаснiй укр. прозi. Чи може “архипастир” популяризувати таку гидоту? А якщо так, то який з нього пастир в такому випадку? А про його особисте життя взагалi багато пiкантних чуток ходить.
) А у нас тут суперечка вийшла : як і де по канонах треба розміщувати телевізор (це ж телевізор, правда?) від св.Престолу (це ж св.Престол, правда?) : з лівого боку, чи правого?
Ще раз про самозванцiв, що маскуються пiд УАПЦ. Недавно в одному ЖЖ натрапила на таке: http://kireev.livejournal.com/518255.html?view=7835247#t7835247
Цитую “…протистояння мiж УАПЦ та УПЦ-КП на Волинi. Воно досягло загострення у 2008-2009 рр. у Луцькому районi. У нас областю начебто керують НУНС та БЮТ, вони однаково толерантно мусять ставитися до УПЦ-КП та УАПЦ. Але на Волинi чиновники явно фаворизують УПЦ-КП. Це було видно з Луцького району. Цитую:
http://pravda.lutsk.ua/news/6314/
“Керуючий Луцько-Волинською єпархією УАПЦ єпископ Іоанн (Белей), кафедрою якого є Спасо-Преображенський храм села Зміїнець Луцького району, скаржиться на те, що віднедавна на церкву стала претендувати громада УПЦ КП. За його словами, більш ніж місяць він і його прихожани змушені молитися під церквою. Про це владика Іоанн розповів у коментарі інтернет-виданню «Волинська правда» 7 липня 2008 року, чекаючи на прийом в голови ОДА.
«Ми побудували храм – УАПЦ, а тепер Київський патріархат хоче в нас забрати церкву. Вони нам не дають служити, забивають цвяхи в замки, і тепер ми не можемо увійти до храму… Нам зламали два замки, а коли у третій набили сірників – ми вже молимося під дверима. Не хочемо скандалу», – розповів владика Іоанн. «У мене є 170 людей, які за мною, і ми хочемо добитися Романюка, щоб мирно вирішили цю справу», – додав він.Єпископ Іоанн каже, що громада УПЦ КП була зареєстрована в Зміїнці 8 травня 2008 року. «Зареєстрували дві родини, а все село за нами», – стверджує священнослужитель. Він розповів, що належить до УАПЦ, яку очолює митрополит Київський і всієї України Мефодій”.
Це протистояння зневiрило Белея та його вiрян в “оранжевих”, влада яких не завадила самоуправству, штучно створеному УПЦ-КП протистоянню та дозволила прихильникам УПЦ-КП безкарно шантажувати громаду УАПЦ; тому вони голосували “проти всiх”. Сталася така зневiра, безумовно, з вини духовенства УПЦ-КП, яке тиснуло на УАПЦ за пдтримки влади. Правоохоронцi не зробили нiчого для припинення терору проти УАПЦ з боку УПЦ-КП.
Визнайте, отче Вiкторе: це ви, будучи у 2006-2009 рр. Луцьким районним деканом, влаштували брудну травлю проти пароха УАПЦ владики Iвана Белея з храму св. Параскеви з села Милушi, при посередництвi алкаша Йосипа Гнатюка створили там паралельну громаду УПЦ-КП, намагалися при посередництвi Володимира Лозинського забрати в нього приписну парафію Преображення Господнього УАПЦ в с. Зміїнець Луцького району, яка була його другою катедрою. Невже це все було по-християнськи? Ви зневiрили вiрних УАПЦ в оранжевих силах, на жаль.
(Ответить) (Уровень выше)(Ветвь дискуссии)
Re: Коментар виборця
v_pushko
2010-02-10 04:37 am UTC (ссылка)
Маячня. Єдиний раз був в Милушах весною 2009 року. Там вже і сліду не було Белея. З ним особисто жодного разу не мав нагоди спілкуватись.
Так і не зрозумів в чому заключалась моя “травля”, що конкретно я робив, що Ви мені інкримінтуєте?
Не знаю жодного вірного УАПЦ на Волині. Жодного!!! І як я міг їх зневірити?!
Ще раз – маячня!”
Це писав кол. благочинний УПЦ-КП Луцького району. Щодо владики Iоана (в миру – Миколи Белея), то чула, що у 1994-1995 рр. цей священик працював як водiй владики Iоана Боднарчука в часи перебування останнього на Волинi. У 1995 р. владика Якiв заборонив його, але Белей не виконав розпорядження, продовжував служити. Далi Белей звернувся до митрополита Василiя Боднарчука, той постриг його в монахи та благословив його висвяту на вiкарного владику Луцького. Себе Василь Боднарчук оголосив митрополитом Тернопiльским та Волинським. Правда, особисто Василь отця Белея на владику не висвячували, а висвячували його в Милушах у 1996 р. заштатний владика УАПЦ Феоктист (Пересада) з м. Бережани, та заштатнi владики УПЦ-КП Спиридон (Бабський) та Стефан (Ладчук) з Луцька. Про це я чула особисто вiд останнього владики. Белей належав до так зв. “УАПЦ Василiя”, а коли той у 1997 р. перейшов до УПЦ-КП, то Белей автоматично опинився поза церковною огорожею, не належачи вже нi до УАПЦ, нi до УПЦ-КП. Тим не менш, Белей поспiшив позицiонувати себе, як “Керуючий Луцько-Волинською єпархією УАПЦ”. Саме як правлячий владика УАПЦ, освятив у червнi 1997 р. з владиками Феоктистом та Спиридоном мiсце для будови храму Преображення Господнього поблизу села Зміїнець Луцького району, який за 10 р. таки збудував. Таким чином, до нього належали два храми: Параскевинський у Милушах, та Зміїнецький Преображенський. Оце й була вся його вигадана “Волинсько-Луцька епархiя УАПЦ”. Але Белей був одиночкою, був незахищений, хоча священики УАПЦ з Луцька – Павло Борунов та Олександр Королюк неодноразово радив йому перейти пiд омофор законного архипастиря Волинсько-Рiвенського та Львiвського Макарiя. Та Белей не слухав розумних порад. Як результат, у 2008-2009 рр. прихильники УПЦ-КП на вимогу владики Михайла Зинкевича, за допомогою влади, пiд керiвництвом благочинного Луцького району Вiктора Пушка фактично без бою розгромили його двi громади, погрозами та силою забрали два храми: Милушiвський, та Зміїнецький. Правда, у 2008 р. Іоанн (Белей) заявив, що належить до УАПЦ, яку очолює митрополит Київський і всієї України Мефодій (див. вище). Тому я хочу спитати у отця адмiна: який тепер статус цього владики? Це вже не самозванець? Вiн вже в УАПЦ, чи поза УАПЦ?
Ну, що тут казати. “Великосвiтський монах” – ось хто пан Iciченко. Читала чат з ним на РIСУ за 2007 р., там цей пан каже, що його начебто сам владика Мстислав благословив служити, як “монаху в миру”. Але ж це, як я знаю, католицьке поняття, у православних цього нема. Та й де докази, що це дiйсно Мстислав його на таке благословляв? А як його висвятили на владику у 1993 р. – пiсля того Iciченко залишився таким же монахом в миру? Владики, як я знаю, живуть або в монастирях, або в окремих приватних помешканнях, де мають молитовну келiю, при них може бути невелика обслуга – келейники, куховарка, секретар, та й усе. А як же бути з Iciченком? “Владика-професор”, “Владика в миру” – це вже щось нове, якийсь протестантизм. Тому й обстановка в олтарнiй частинi його храму – вiповiдна) Компютер або телик – поряд з престолом) Щоб нудно не було)
А може він дивиться тільки побожні фільми, телеканал “Глас”.