З наближенням часу святої Чотиридесятниці все більше і більше в духовне життя людей входять спокуси. Це очевидна ознака того, наскільки важливим є для всіх нас час Великого посту. Великого не лише за тривалістю, але за значенням. Усвідомлюючи всі ці речі редакція нашого сайту має тверде переконання утримуватися хоча б на цей освячений Богом і Церквою час від неприємних суперечок і зясовування стосунків у нас на ресурсі. Також ми у міру сил будемо намагатися уникати публікацій особливо гострих матеріалів чи текстів які б могли порушити душевний спокій усіх наших читачів : і постійних, і випадкових. Однак – поки триває життя, триває і наша духовна боротьба. Боротьба правди з неправдою, світлом проти темряви і чесності проти лукавства. І не час, навіть у піст, за лицемірним виглядом побожності прикривати і “толерувати” зло.

Цими днями нам редакцію “Української Автокефалії” потрапили декілька чергових матеріалів, авторства прибічників (а можливо й самого) колишнього єпископа УАПЦ, а нині уже “предстоятеля” окремої, власної псевдоцерковної одиниці – Юрія Андрійовича Ісіченка, відомого також як “архієпископ УАПЦ Ігор”. До нас звертаються люди з проханням прокоментувати окремі тексти, що публікуються нібито від Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. Навязливі і категоричні твердження окремих статей не можуть не дивувати всякого освіченого читача. Скажімо, чого лише варта ось така дослівна цитата :

“Внаслідок чергового розколу в квітні 2003 р. від церкви відійшов західноукраїнський єпископат; і на даний момент УАПЦ в Україні репрезентує лише Харківсько-Полтавська єпархія. Саме вона і лишається єдиним спадкоємцем УАПЦ 1942 р. на теренах України.”

Як бачимо – типова ознака секти тут помітна в єдиній фразі. Звісно, коментувати такі безглузді речі, (що окрім всього означає опуститись до рівня безумства їх авторів), ми не маємо ніякого бажання. Натомість хочемо більше розповісти про справжнього, легітимного архієрея Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. Преосвященний єпископ Афанасій – відомий та шанований у своєму краї духівник. Не так давно він здобув єпископську гідність, і ще для багатьох своїх прихожан якийсь час від буде як і раніше – “отцем Афанасієм”, та “отцем-ігуменом”. Його знають та люблять уже декілька поколінь духовних дітей, а вдячні читачі з усієї України уже багато років мають змогу знайомитися з чудовими богословськими і повчальними працями і проповідями владики.

У нас в редакції зберігся один з цікавих текстів. У ньому владика Афанасій, тоді ще ігумен, розповідає читачам про себе і свої переконання. Вважаємо, що текст зовсім не втратив актуальності за цей час, але буде актуальним і цікавим для тих, хто хоче більше дізнатися про Харківсько-Полтавського архієрея Української Автокефальної Православної Церкви.

Ігумен Афанасій (Шкурупій) : ”Бути поза Христом, означає загинути..”

Кор.: Отче Афанасію, у кожної людини свій шлях до Бога. Але всі ці шляхи — усвідомлені. Судячи з Вашої біографії, Ви теж не  одразу прийшли до Нього. Що спонукало Вас шукати Бога? Чернечий постриг — це надто серйозний крок…

Ігумен Афанасій: Душа людини завжди християнка, то як вона може бути осторонь Бога? Бог любить усіх, та не всі люблять Бога, а тому не завжди прислухаються до Божих порад, що їх Він передає кожному своъм способом. Це як неслухняні діти, які не слухаються батька і не коряться йому. Але як батько турбується про своїх дітей, бо любить їх, так тим паче Отець наш Небесний любить кожного з нас. І хоче того хтось чи ні, але Він намагає ться спрямовувати кожного у вірне життєве русло. Тому, скільки себе пам’ятаю, і вже в нинішній час згадую прожиті роки, то бачу одне — Бог завжди був при мені: охороняв, направляв, підтримував, взагалі, вів по життю.

Гадаю, що те, що я в своєму житті намагався не відповідати злом на зло, прагнув ніколи в своєму житті не лихословити, не принижувати нікого, бо про таке страшно навіть подумати, а не тільки вчинити, і є тими першими кроками, які я робив на шляху до Бога й прийняття чернечого ангельського образу. Так про чернецтво говорять святі от ці Церкви. Власне, чернецтво є таємничим зарученням душі з Христом, Господом нашим, у чернецтві душа й тіло оживотворяються й перероджуються вже в нову людину, яку Цар Небесний приймає, як Свою наречену. Тайна ця велика, говорить апостол Павло. Без волі Божої людина нездатна нічого робити. І добре, і лихе, яке діє людина, й що діється з нею — все від Бога, бо як одне,
так і друге дається людині на ви пробування. А без випробувань немає духовного вдосконалення. Недосконала ж душа Богу невгодна, як і нам з вами недостиглий плід.

Ще одне скажу. Без волі Божої ченцем не станеш. До чернецтва приводить Сам Господь. Тому і є так, що, відчувши у своїй душі поклик Господа, людина вже не в силі утримувати себе в попередньому стані служіння більше власним пристрастям, аніж Богу. Тоді вже ніякі перепони, умовності, якими б вони не здавалися вагомими для людей світ ських, не можуть перетнути шлях до чернецтва. Але якщо людина прийшла до чернецтва самовільно, то вона не витримає тих духовних випробувань, які чекають її на цьому важкому шляху. Падіння неминуче.

Тим паче, що нині й справжнього досвідченого духовного наставника не так легко знайти, адже чернецтво в Україні тільки но відроджується. В чернецтві ти віддаєшся Богу й живеш уже не для себе, не для світу, а для Бога й заради спасіння. Звичайно, світ накладає від печаток, таке нині життя довко ла, але те, що ти вже не варишся в пекельному казані так званого світського життя з його постійними спокусами й пристрастями, від яких не завжди можеш відсторонитися, уже допомагає тобі в спасінні й складає головну відмінність між чернечим і світським життям.

Кор.: Тобто, душа стає черницею ще до того, як над людиною здійснять чин постригання?

Ігумен Афанасій: Власне, саме так. Бо коли ти відчув, що в тобі потекли соки основного древа — Христа, ти вже не можеш діяти інакше, як поєднати свою долю з Ісусом, з Господом і Владикою твого життя. Адже бути поза Христом, означає загинути, як гине прищеплена до виноградної гілки брунька, якщо її відірвати від гілки. Відчувши в собі животворні соки, ти вже на віть не стоїш перед вибором того, як тобі бути. Ти просто приймаєш у своє серце всього Христа і Христос приймає всього тебе, і з цієї миті ти і Господь — одне нерозривне ціле. І ось це з’єднання з Христом стає умовою твого життя й це з’єднання так само міцне, так само нерозривне між твоєю душею й Спасителем, як і з’єднання прищепленої бруньки до живодайного древа.

І брунька, відрізана від іншої гілки, ви ростає в гілочку, живе, тому що вона прищеплена до живоносного ствола й стала частиною єдиного цілого. Вона живе своїм життям і разом із тим життям, яке її невимірно перевершує. Згадай те слова апостола Павла: “Не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:20). Досягнути такого стану душі, то є найбільше бажання ченця. Святі отці навчають, що сутністю чернецтва є постійне очищення розуму від злих помислів. Оце і є шлях досягнення стану, коли “живе в мені Христос”. Цей шлях багатогранний, важкий, але без нього не буває чернецтва.

Ти поєднав свою долю з Христом і в усьому твоєму тілі — духовному і фізичному, розлилося Божественне життя, вічне, нез доланне, яке замінило в тобі людину попередню — грішну, напівмертву, тимчасову, яка догоджала переважно тілу і його прис трастям, забуваючи, що вона й жива лише виключно заради перебування в тілі душі. Про душу й треба найбільше дбати, а не про тіло, яке є тимчасовою одежиною душі. Святі отці вчили, що сутність чернецтва полягає в очищенні розуму від злих помислів, тобто гріховних, які й спонукують людину до їх творення.