То хіба ці розбійники не нас нагадують? А ота народна юрма, що прийшла на розп’яття Ісуса, як на видовище, без краплі співчуття й жалю, що глузувала з Того, Хто висів на хресті, прибитий цвяхами до дерева, а перед цим називав Себе Сином Божим, – хіба це не ми, нинішні, хто надає перевагу численним принадам цього світу, але, як кажуть, десятою дорогою обходить храм Божий та ще й глузує з віруючих, а, отже, і з Самого Господа, глузує й зневажає державу, в якій народився й живе, зневажає рідну мову?
Згадаймо, що коли померли розіп’яті, а юрма, навтішавшись видовищем страти і, таким чином, вдовольнивши своє пристрасне бажання помсти, повернулась до своїх домівок, то лише кілька жінок, вірних і відданих, лишились біля розіп’ятого Ісуса оплакувати Його. Такою і є ота невеличка купка істинно віруючих і відданих українок, які нинішнього ситого часу відвідують храми Божі, маючи в своїх душах глибоку – палку віру в Ісуса Христа, Сина Божого, і Україну.
Таку палку віру в Ісуса Христа, яку виявив розіп’ятий злочинець на хресті, нам усім треба проявити, і тоді віра Христова проявиться в нас чудодійною силою і ми таки зведемося на власні ноги, подолавши віковічне розслаблення, бо скаже тоді нашому народу Господь: “Прощаються тобі гріхи твої”. Гріхи зневаги рідної Вітчизни і Бога, гріхи зневаги рідної мови, гріхи пролиття крові єдинородних братів-українців на догоду чужинцям, гріхи відступу від духовних пастирів і національних проводирів, і осліплене прямування за відступниками, гріхи… О, Боже, їх така безліч, що й не перелічити! Та всі вони записані в Книзі Життя і за них судитиме наш народ Господь на Страшному Суді.
Страшна наша нелюбов до Вітчизни, жахлива зневага, і доки не покаємось у цьому злочинному гріху, не буде нам, українцям, доброго життя на землі, а буде кара й кара, якою ми караємося вже не одне століття після 1654 року, року Переяславської зРади. Нема святішого на світі за Бога й Вітчизну! Вони єдині, а все інше – то марнота. Покаймося, браття, бо: “Вже й сокира при корені дерева лежить: кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь” (Мт. 3:10).
Те ж буде й народу, який не приносить доброго плоду зі свого національного древа в Книгу Життя, а розтринькує сили свої на догоду іншим народам. Але ж доведеться відповідати за самих себе, бо сказано: “Ти гідний узяти книгу і відкрити її печаті, бо ти був заколений і відкупив нас Богові Своєю Кров’ю від усякого покоління, і мови, і народу” (Об. 5:9). Чи ж буде ще щось написане на аркушах української Книги Життя, окрім відступництва від Бога й Вітчизни, від рідних проводирів?
Тож, любі мої брати і сестри, Ісус Христос чекає на нас кожної Божої служби протягом всієї чотиридесятниці (як і завжди) і приймає всіх, розслаблених гріхами, і по вірі та щирій сповіді зцілює через священиків, кажучи: “Прощаються тобі гріхи твої”. Треба увірувати в Спасителя всім, треба стати в сердечному розчуленні перед лицем нашого Господа Ісуса Христа й отримати зцілення від розслаблення розуму і душі. Нехай юдине зрадництво навіки відступить від сердець українців, нехай поселиться відданість і віра в Господа Ісуса Христа і Матір Україну. Спаси і помилуй, Господи, окаянні душі наші, дай їм міцності й сили, вірності й відданості, і запиши в Книгу Життя народом вірним і побожним! Амінь!
Преосвященний Афанасій,
єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ
