Проповідь на неділю про Митаря і Фарисея

Сьогодні в святому храмі ми чули євангельське читання, з якого для нас видно, яка велика й безмірна любов Божа до нас, грішних, яке велике Його милосердя. Православна Церква наша, як мати, повна любові до дітей своїх, коли до Великого посту лишилось тільки три тижні, нагадує нам притчу Cпасителя про митаряі фарисея.

„Боже, будь милостивий до мене грішного” (Луки 18:13).

Яке велике каяття митаря! Він не наважувався ступити далі до храму, а став оддалік, не зводив очей, не оглядався. Він увійшов до храму, вже глибоко усвідомивши свою гріховність і провинність перед Богом, прагнучи духовного оновлення. Ось ми знов чуємо в церкві на недільній Утрені зворушливий спів: „Покаянія двері відкрий мені, Життєдавче”.

Як закляклий подорожний в холодну зимову пору підходить до житла, але вже не має сили навіть відчинити двері, так буває і з грішною душею, коли гріхи іноді так її заморожують, що в неї вже не проходить тепло Божої ласки, не дає, щоб людина покаялася. Тому і впросимо ми, щоб Господь Сам відчинив нам двері покаяння, бо нам тяжко врятуватися вже з неволі гріховної, та й пам’ятаємо слово Господнє: „Без Мене не можете чинити нічого” (Івана 15:5). „Боже, будь милостивий до мене грішного”, — повторює в притчі Господній митар, показуючи християнам зразок смирення покаянної молитви.

„Гординя людини принижує її”, — повчає старозавітний мудрець — (Притч. 29:23). Переборення в собі гордості та придбання покори — перша умова навернення до Бога, тому що „Бог… смиренним дає благодать” (Притч. 3:34). Зарозумілість фарисея яскраво показує, як гордість спотворює навіть молитву віруючої людини. Фарисей вихваляється своїми чеснотами перед Богом, йому здається, що для нього зайва поміч Божа, і тим він відокремлює себе від любові Божої. Смирення прагне до правди Божої. Господь каже, що вбогі духом одержать Царство Небесне. Смирення рятує від марнославства й розпачу, воно лікує обидві хвороби душі. Справді, кожний віруючий у глибині душі рахує себе кращим за інших людей, або принаймні не гіршим за них.

Нам, християнам, перед Богом хвалитися нема чим. Навіть коли совість не докоряє за тяжкі гріхи, то хіба з серця нашого не виходять зовсім пихаті думки і нечисті пожадання? Можуть сказати, що немало християн осягли певні чесноти. Та кому ж і мати їх, як не послідовникам Христовим?

Тож хвалитися тут нічим. Ми часто перебільшуємо свої чесноти, а хиби зменшуємо. Мала чеснота видається нам великою в порівнянні з недоліками інших людей, але порівнювати треба з чеснотами праведних людей. Порівняймо наш піст з постом святого Івана Хрестителя, віру нашу —з вірою праведного Авраама … Так чим же нам величатися? Той, хто упокорився перед Богом, ніколи не знаходить себе достойним милості Божої. Святі люди вважали себе грішними над усіх, а Бог їх прославив. Тож пам’ятаймо і слова Спасителя з сьогоднішньої Євангелії: „Всякий, хто підноситься, принизиться, а хто понижається, піднесеться” (Луки 18:14).

Слово Адміна:

Зверніть увагу : ваші коментарі з'являться лише після схвалення адміністрацією сайту.
This entry was posted in Проповіді and tagged , . Bookmark the permalink.

Comments are closed.