Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Скільки радості і скільки живої вдячності було довкола Христа! Коли ми читаємо Євангеліє, ми на кожній сторінці, у кожному рядку бачимо, як виливаються на наш грішний, холодний, змучений світ Божа ласка, Божа любов, Божа милість, як Бог, у Христі, віднаходить усіх, в кого обважніла душа, потемніла душа від гріха, тих, хто не може вже нести тягарі свого життя – через хворобу або з інших причин. Як тільки Христос входить у життя людей, це життя починає іскритися радістю, новою надією, вірою не лише в Бога, а в самого себе, в людину, в життя. І як ми спотворюємо євангельську проповідь і євангельське слово, коли ми перетворюємо своє життя в постійний пошук в собі найтемнішого, найгріховнішого, недостойного ані нас, ані людей, ані Бога, під приводом, що цим ми намагаємося стати достойними нашого Наставника і Спасителя…
Радість була печаттю євангельської християнської громади, радість і вдячність, радість того, що Бог так полюбив світ, що не тільки створив цей світ, але й послав у цей світ Сина Свого Єдинородного – не судити, а спасти світ! Ми врятовані, світ врятований любов’ю Божою.
І це спасіння ми повинні зробити своїм власним надбанням через вдячність, яка б відображалася не тільки словом, не тільки живим почуттям розчулення, не тільки сльозами радості, але таким життям, яке могло б – якщо можна так сказати – втішити Отця в тому, що Він віддав Свого Сина на смерть заради нас, порадувати Спасителя в тому, що недаремно Він жив, не даремно навчав, не даремно страждав і не даремно помер: що Його любов пролилася в наше життя, і що вона становить нашу надію, і нашу радість, і нашу веселість, і нашу впевненість у спасінні…
Тому, підходячи нині до свята Втілення, Різдва Спасителя, вчімося цієї радості; погляньмо на наше життя по-новому; пригадаймо, скільки Господь вилив у це наше життя милості, ласки, любові, скільки радості Він нам дав: тілесної, душевної; скільки у нас друзів, згадаймо тих, хто нас любить, батьків, які нас бережуть, якщо навіть вони полишили цей світ. Скільки нам дано земного, і як небесне вливається в наше життя і робить землю вже початком неба, робить час вже початком вічності, робить наше теперішнє життя першоначалом творення життя вічного…
Навчімося цієї радості, тому що через дуже короткий час ми будемо стояти перед яслами, в яких лежить Господь, ми побачимо, що таке Божа любов – ніжна, беззахисна, вразлива, що віддає себе без кордонів, без опору – тільки б ми її прийняли і почалося б для нас нове життя, нова радість… Подумаймо про Божу любов і про те, що ніяка сила не може її перемогти. Не даремно казав апостол Павло, що ніщо не може нас вирвати з руки Бога, забрати нас з Божественної любові. Навчімося радіти, і з глибин цієї радості будувати життя, яке було б суцільною вдячністю, якщо треба – хресною, але ликуючою радістю. Амінь.
Митрополит Антоній Сурожський
