УПЦ КП: відступати нікуди, позаду Москва

24 листопада цього року відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, за результатами якого було прийнято відповідне звернення до української Церкви і вірних. Знаковими «меседжами» цього звернення є характерні тези, які протягом часу всієї новітньої історії незалежної України нарідко звучать з вуст провідників УПЦ, і вже стали традиційними для цієї спадкоємиці та «плоті від плоті» Російської церкви в Україні. Ця риторика відома вже давно і всім, хто стежить за міжконфесійними стосунками в українському Православ’ї. Слова про відкритість до діалогу і переживання за долю Церкви при детальнішому розгляді починають звучатИ як «стара пісня про головне», мовляв, причиною розколу стали окремі люди, що свідомо віддалилися від Матері-Церкви виключно через гордість, владолюбство, етнофілетиські настрої, тощо. Що розкол українського Православ’я — біль усієї Православної Церкви. Що «мати» – РПЦ, та її «донька» – УПЦ, невід’ємна, але дуже вже незалежна в управлінні складова, за ревними молитвами Святійшого патріарха Кіріла, намагаються всіляко улікувати рани розколу всіма можливими засобами.

І єдиним тут рецептом для одужання тіла Церкви, мовляв, є виключно щире розкаяння розкольників. А якщо комусь перешкодою для єднання є нинішній статус «єдиноканонічної» Церкви в Україні, який в УПЦ чомусь вважається оптимальним, то й тут чуємо звичні слова, що перегляд існуючого статусу УПЦ є некорисним для церковного життя і передчасним. До всього сказаного додається ще й застереження: зачатки нинішнього підготовчого процесу до можливого (!) діалогу аж ніяк не можуть слугувати як виправдання або визнання церковного достоїнства розкольників, і що вони є партнерами в переговорах «постільки-поскільки»…

Як важливий чинник, що є каменем спотикання в ході подальших перемовин, згадуються місцеві ексцеси щодо міграції окремих парафій з одної церкви в іншу. Звучить це напівультимативним тоном, який, втім, можна за потреби повернути і у відвертий важіль своєрідного шантажу.

Що ж, тут доречно згадати скептицизм тих, хто не вірив у ефективність переговорних спроб УПЦ КП та УПЦ.

Отже, підтверджується думка, що вся ця «підготовка до діалогу», яка мала авральний характер (принаймні, таке враження складається ззовні), була тільки відволікаючим маневром, щоб зашкодити «експансії» Константинопольського Патріархату в Україну, з подальшим прийняттям під свій омофор УАПЦ.

Хочеться поспівчувати нашим братам з Київського Патріархату, які нарешті були повірили в щирість намірів «московської церкви», і в своїй наївності не зуміли побачити істинних планів партнерів з переговорного процесу. Якщо ж в УПЦ КП йшли на це свідомо, (що не кажіть, а керівництво УПЦ КП намагається прораховувати власну статегію наперед), то знову напрошується висновок про певну змову УПЦ/РПЦ і УПЦ КП з метою згладити позитивну динаміку подій та зашкодити реалістичним планам вирішення церковних проблем УАПЦ і Константинопольським Патріархатом.

Хоча, варто зауважити, що вже нині певні нотки песимізму щодо перспектив згаданого міжцерковного спілкування з УПЦ звучать в єпископа Євстратія: «На відміну від Московського Патріархату, Константинопольський не побоюється ні діалогу з УПЦ Київського Патріархату, ні зустрічей та переговорів з нашим Патріархом. Якщо підготовка діалогу з УПЦ (МП) зайде у глухий кут – можливо відкриття в Києві представництва Константинопольського Патріархату дасть новий імпульс у процесі об’єднання Української Церкви?».

Хочеться запитати керівництво УПЦ КП: де ж ви були три місяці тому; на що сподівалися; чому відкинули добру волю посланців з Константинополя? Очевидно, відповідь на це, цілком риторичне запитання, знає патріарх Філарет, однак, як досвідчений політик, мовчить, бо розуміє, що в певні моменти «краще жувати, аніж говорити».

Сьогодні стан Церкви в Україні дуже складний. Схоже, що всі православні юрисдикції, окрім УАПЦ він влаштовує. Одні називають себе «канонічною і помісною Церквою»; тому нічого змінювати не хочуть. Інші також, називаючи себе помісною і автокефальною Церквою, втім, не проти певних змін: в Київському Патріархаті мріють про визнання їх Вселенським Православ’ям в якості однієї з рівноправних Церков-сестер, однак на заваді їх планам є жорстка перешкода – вперте небажання патріарха Філарета йти на будь-які поступки. Патріарх Філарет не хоче приєднання, він вимагає об’єднання з одночасним визнанням УПЦ КП.

Іншими словами, тільки сліпий, спокійно дивлячись на нинішній стан церковних справ, може заявляти, що все добре. Кажучи мовою медицини, тут наявна загроза гангрени з подальшою смертю всього церковно-державно організму України. Нам же торочать, що гниття і запалення окремих органів є нормальним процесом, а якщо щось «не так», то, нібито, в цьому винні самі ж хворі органи, яким вже краще відпасти, аніж щоб весь організм намагався їх рятувати. Це схоже на божевілля або гарячку. «Пацієнт» лікуватися не хоче. «Санітари» (державні органи) спостерігають осторонь.

А тут потрібне одне з двох: або подальша «ампутація» хворих органів, або потужний «антибіотик», яким на нашу думку повинне виступити Світове Православ’я в особі Вселенського Патріархату. Отже, в одужанні організму нашої Церкви найбільшу надію слід покладати тільки на мудрість і майстерність «Лікаря» – Господа Бога, крім Якого тут не допоможе ніхто.

Микола Катрич,
“Українська Автокефалія”