«Митрополит Василь заслуговує не нагробник, а пам’ятник, що гармоніював би з величавою церквою-пам’ятником, а не наводив би на неї смуток і безсилля. Митрополит Василь — це немов український пророк Мойсей, що став впереді, щоб вивести український народ з московського дому неволі.
Невже немає натхненного архітектора-скульптора, що міг би вкласти велич духа й чину митрополита у пам’ятник, перед яким кожен, навіть малосвідомий українець, відчув би величність особи, що їй присвячений пам’ятник, відчув би таємну силу в собі йти слідами великого борця — мученика — митрополита Василя?!…
… величавий, немов живий, пам’ятник належить митрополитові, а не скромний сумний нагробник…Прошу ласкаво Комітет взяти до пильної уваги ідею Пам’ятника й поставити його таким, що кликав би нас усіх — «Вперед до здобуття повної волі».
Було вирішено заангажувати до праці нового скульптора — Петра Капшученка з Філадельфії. Після перемовин у березні 1981 року він погодився на запропоновану роботу і вже 30 квітня 1981 року представив у комітет перші десять невеликих макетів «фігури для пам’ятника». Проте оцінка їх комітетом та митрополитом Мстиславом через клопоти, пов’язані з освяченням землі під пам’ятник (3 травня 1981 року), та деякі інші причини відбулася лише 26 вересня 1981 року. П. Капшученкові були зроблені певні зауваження й вибрано фігуру, над якою треба було працювати далі.
Потім, 2 квітня 1982 року, відбулося ще одне засідання комітету разом із митрополитом Мстиславом — і знову з побажаннями врахувати ще деякі зауваження. Нарешті 17 жовтня 1982 року — майже через вісім років після створення комітету — було розглянуто останній варіант: велику (заввишки 24 дюйми) скульптуру митрополита Липківського. Хоча до скульптора й залишалися питання, було вирішено зупинитися на цьому варіанті (із творчими особистостями важко сперечатися!).
Названий термін — вісім років — міг, мабуть, бути й коротшим, але існувало багато об’єктивних та суб’єктивних причин певного «пригальмовування» процесу. Це і повна відсутність підтримки з боку державних структур (ми тут, в Україні, частіше за все тільки на це й розраховуємо), і те, що єдиною рушійною силою був ентузіазм кола національно свідомих українців (на жаль, не всіх, хто спочатку взявся за цю справу; вони, до того ж, мали особисті обов’язки перед своїми родинами), і велика зайнятість митрополита Мстислава, і те, що було непросто знаходити порозуміння з творчими особистостями. До речі, й з архітектором пам’ятника були труднощі: починав роботу отець Іван Кульчицький, який пропрацював весь 1982 рік і вимушений був відійти від справ не з власної волі, потім був архітектор Тарас Добуш, а встановлення пам’ятника успішно здійснив інженер Володимир Безсонів…
Певна річ, окрім проекту пам’ятника, для втілення ідеї в життя потрібні були значні кошти. З метою інформуваня й залучення потенційних жертводавців велась активна просвітницька робота — друкувалися статті й повідомлення, робилися відповідні виступи на різноманітних форумах. Суттєво допомагало коло людей, що не були членами комітету, а свідомо об’єдналися цією шляхетною справою, — допомагали збирати гроші на пам’ятник, листами і через пресу заохочували Комітет пам’ятника до праці, переживали за успіх.
Гроші вносили не тільки вірні Української Православної церкви. Так, значний внесок зробив первоієрарх УКЦ Патріарх Йосип Сліпий, який надіслав комітету теплого листа зі словами: «… Радію з глибини душі, що великий митрополит мученик і ісповідник Василь матиме на вільній землі свій пам’ятник для свідчення і науки перед своїми духовними дітьми і чужинцями у свобідному світі про нашу неволю, страждання і змагання за Христову правду на сході Європи…»
Дякуючи чотирьом тисячам (!) жертводавців із США, Канади, Австралії та Німеччини, які зібрали загалом понад 170.000 дол. (!), ОДУМ у співпраці з проводом УПЦ в США зміг поставити пам’ятник митрополитові Липківському.
22 — 23 жовтня 1983 року в Українському пантеоні у Баунд Бруці відбулося «всенаціональне свято відкриття й посвячення пам’ятника національному героєві Василеві Липківському, митрополиту Київському і всієї України».
Увечері 22 жовтня у просторій залі Дому української культури було велике урочисте прийняття, з офіційною частиною та багатою мистецькою частиною, і банкет за участю 400 гостей і представників українських церковних, світських і громадських установ, включно з організаціями молоді. На другий день відбулося посвячення пам’ятника.
«В неділю, 23-го жовтня 1983 року, в православному Центрі Саут Баунд Брук поруч церкви-пам’ятника св. Андрія Первозванного відбулося урочисте відкриття і посвячення пам’ятника великому митрополитові Василеві Липківському — батькові Української Православної Церкви та великому патріоту українського народу. Зранку падав дощ, було холодно. Після відправи Святої Літургії понад 1000 громадян і Одумівців в одностроях з прапорами, у дощовиках і з парасольками, зібралося навколо пам’ятника. У великій присутності духовенства і владик, Блаженніший митрополит Мстислав завершив чин посвячення пам’ятника митр. В. Липківському — першого пам’ятника великому митрополитові у світі — у вільній державі Вашінгтона на українському клаптику землі Саут Баунд Брук…» (Ол. Пошиваник, «Народна воля», 10 листопада 1983 р.)
«І так 23 жовтня 1983 року під святочні виголоси епископів, священиків і хору, в 12:30 дня було виконано акт посвячення пам’ятника великому українському національному героєві бл.п. Василеві Липківському, Митрополитові Київському і всієї України. Разом з небесними краплями спадала на пам’ятник свячена вода акту освячення. Не в одного з присутніх разом з краплинами небесної води скапували сльози радости, що нарешті після більше 50-ти років вся українська громада стала у стіп могутнього пам’ятника і неначе прислухалася до українського Золотоустого.
Три години пізніше на далекому заході ЗСА, в Лос Анжелесі, обидві українські православні парафії, св. Володимира і св. Андрія, відправляли спільну службу Божу, молитовно об’єднуючись з подією, яка сталася в українському Пантеоні на сході. Це об’єднання було вислідом глибокої пошани до митрополита Василя через настоятеля парафії св. Володимира о. Петра Маєвського, який… весь час співпрацював з Будівельним Комітетом до останньої хвилини свого життя. Мрія о. Маєвського здійснилася, хоч, на жаль, йому не довелося бути учасником посвячення пам’ятника Тому, слідами якого він ішов усе своє життя…» (Олексій Шевченко, «Свобода», 15 грудня 1983 р.)
Так закінчилась епопея побудови пам’ятника митрополитові Липківському в США. Ініціатор і активний реалізатор цієї шляхетної справи Петро Матула віддав їй роки свого життя, сили, знання, натхнення. І от зараз у своїй книзі він стисло, але з документальною точністю розповів нам, читачам, як все це відбувалося.
На початку цієї книги пан Матула, як вже згадувалося, виокремив як основне джерело свого задуму проповіді митрополита Липківського, які він не тільки прийняв до своєї душі, а й активно пропагував. І тут мені здається доречним навести не дуже знайому українському читачеві оцінку проповідей славетним українцем Олесем Гончаром з його листа до пана Петра Матули від 8 квітня 1991 р.:
«Вельмишановний пане Матула!
Не певен, чи й встиг я за численними клопотами вчасно подякувати Вам за надіслані книги, зокрема, за унікальне видання Проповідей о. Василя Липківського. Аж оце тепер я ближче ознайомився з книгою, котра просто вразила багатством думок, силою пристрасті й силою віри. Згоден з Вашою оцінкою Липківського як визначного духовного діяча, і сподіваюсь, що ця достойна постать і його творча спадщина дедалі ширше будуть відкриватись для всіх віруючих на Україні. Тож надіслана Вами книга буде тут для нас дуже доречною. Постараюсь і я принагідно сказати слово про цю Людину, чиє життя і в нас, у сьогочасній Україні, раніш чи пізніш достане належне визнання».
На жаль, поки що ці сподівання Олеся Гончара не справдилися…
Костянтин ЛИПКІВСЬКИЙ, доктор технічних наук,
онук митрополита В. Липківського, Київ
“День”, №211, п’ятниця, 20 листопада 2009
