Якщо люди й далі будуть мислити стереотипами, принаймні так, як це робилося до нашого часу, то однією з причин опустіння храмів у майбутньому буде виключно політизація церковного життя. Кілька останніх років при слові “Православ’я” в мене голові виникає зовсім не образ отців-каппадокійців, не подвиги за віру наших славних батьків – козаків, чи навіть не образ українських новомучеників. Коли я чую слово “Православ’я”, для мене автоматично перед очима постає московський кремль, пузаті цибулясто-смугасті бані собору Васілія Блаженного, і десь стиха вдалині лунає російський гімн на мелодію вже покійного Радянського союзу. Той масив інформації, яким мене (як і всіх нас) оточили з усіх боків, зовсім не спрямовує усіх нас до аналітичного мислення, до порівняння, до критики, врешті – до самокритики. За нас уже все давно вирішили сторонні люди.
І от ми (люди) можемо пишатися воїстину чудними (від слова чудо!) досягненнями сучасної науки і техніки, але не можемо зрозуміти того, що самій людині потрібно найперше.
Звичайно ж, я маю на увазі турботу про власну душу, яка окрім усього іншого, не можлива без усвідомлення власної свободи волі, і належного користання нею. До речі, цікаво було б поміркувати, у зв’язку з цим, про те, наскільки “вартнісним” у Божих очах є оте саме сумнозвісне московське православіє (а власне про нього ми і ведемо мову), якщо люди стають членами Церкви з фактичного примусу ЗМІ, та дуже тонкої агітації, що буквально таки балансує на межі з впливом на підсвідомість. Хоча це тема для зовсім іншої розмови.
Що ж стосується відомого “Абхазького” перецеденту, то особисто для мене це є черговою перевіркою над людьми такого ж типу, але в інших, трохи менших, локальних масштабах. Причому перевірка цілком котрольована і прогнозована, відповідно кимось ретельно запланована. Для політтехнологів такого рівня, який є у наших сусідів, сьогодні немає нічого простішого, аніж цілком по-братерськи навчити наших простих, і в чомусь таки малоосвічених та довірливих людей, як їм потрібно думати, як жити, чого прагнути і за що боротись. От в Москві скажуть, що їхні канони найправильніші – завтра це вже на язиках у прицерковних клікуш в Почаєві.
Скажуть, що самої України немає, а є лиш загальноруські цінності – і завтра про це будете слухати з церковних амвонів. Скажуть, що й слово “Автокефалія” набагато гірше за нецензурну лайку – і все: суто богословський термін з чиєїсь легкої руки отримує погану репутацію на довгі роки. Скажуть боятися виразу “Помісна Церква” – і ви змушені будете його уникати для того, щоб виглядати хоча б порядною людиною, а не впертим грішником, єретиком і ворогом Святої Церкви.
І це питання актуальне не тільки для Грузії. От і наша Українська Церква лише в своїй новітній історії (тобто за останні двадцять років) відчуває на своїх плечах весь тягар отих страшних дослідів над собою. На нас постійно тиснуть з усіх боків, немов справді не помічаючи того, що Україна вже оці два десятиліття справжня незалежна держава, що ніяких імперій вже давно не існує, а ми вже хоч ще і не зовсім впевнено, але цілком європейська, і, відповідно, вільна країна. Причому, підкреслюю, країна, яку населяють люди з можливістю самостійно визначати своє майбутнє. Але не лише з політичних, геополітичних чи юридичних позицій ми маємо право на вільний вибір. Наш вибір став можливим тому, що саме так хоче Господь.
Пригадайте древніх філософів: людина – це той камінь, який не може піднести навіть сам Бог. Бог не може, а от Москва намагається. Чим не антихристиянська позиція?
Особисто для мене все тут аж надто переконливо-зрозуміле.
Очевидно, що постання тепер т. зв. “Абхазської Церкви” – це цілком світський і політичний задум, який попри всю свою безглуздість може мати один дуже важливий для всіх результат. Кожна нова спроба московського самоствердження за рахунок паразитування, за рахунок нанесення об’єктивної шкоди чи загрози територіальній цілісності інших держав, або ж всупереч існуючому канонічному праву, повинна бути раз і назавжди оцінена майбутнім т. зв. Вселенським собором, або Вселенським Православ’ям як таким. На нього ми покладаємо велику надію, особливо з огляду на нестабільні стосунки між формально канонічними православними юрисдикціями різних Патріархатів.
Протоієрей Євген Заплетнюк,
для сайту sobornews.org
Прекрасна стаття!!!