Українська Автокефалія

Цей текст розділено на частини: 1 2

Українців, яким встановлено пам’ятники за кордоном, дуже легко, на жаль, порахувати — Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко… Це визначні особистості, яких Батьківщина вже гідно вшанувала на своїх теренах. Мабуть, є лише один виняток: це Василь Костянтинович Липківський (1864 — 1937 рр.) — церковний реформатор, перший митрополит української автокефальної православної церкви — УАПЦ (1921 — 1927 рр.), людина великої душі й самовідданого служіння на ниві духовного відродження українського народу, блискучий майстер проповідницького мистецтва, за словами академіка А. Кримського, «апостол українського релігійно-національного відродження».

За вкрай короткі, за історичними вимірами, шість років митрополит та його сподвижники виконали, здавалося б, непідйомну організаційну роботу з налагодження церковного життя, створення и становлення численних парафій УАПЦ (сам митрополит відвідав понад 500 парафій). Вони організували богословські курси, які готували священиків для УАПЦ, перекладали українські богослужбові книги, брали участь у релігійних диспутах, видавали власний часопис «Церква й життя» (у 1926 — 1927 рр. вийшло друком шість чисел) тощо.

І все це — за умов постійного жорстокого утиску з боку радянської влади, таємного та показового «нагляду» з боку ГПУ, підписок про невиїзд із Києва, арештів, накладання незаконних великих податків на церкви, підпорядковані УАПЦ, брутального цькування у пресі… Заарештованого за безглуздим наклепницьким обвинуваченням 73-річного митрополита Липківського, який на допитах не назвав жодного прізвища, не згубив жодної людини і своєї вічної душі, було страчено 27 листопада 1937 р. Місце його поховання невідоме. 1997 року Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 1920 — 1930-х років, а днем їхньої пам’яті було визнано саме 27 листопада.

Довгі роки його ім’я замовчувалось в Україні. Тільки за її межами зусиллями національно активної західної діаспори, зокрема (і в першу чергу) створеного у США Українського православного братства ім. Митрополита Василя Липківського, були збережені пам’ять про нього та невелика частина його духовної спадщини, що дивом уціліла у вихорі буремних подій в Україні й перетнула океан. Отець Петро Маєвський (якого митрополит Липківський висвятив на священика у 1921 році, а згодом благословив на церковне служіння за кордоном — подалі від безжальної, безбожницької влади) зберіг своє листування з митрополитом і тексти проповідей, що той йому надсилав у 1933 — 1937 рр. У 1966 році о. Петро Маєвський і Братство ім. митрополита В. Липківського видали в США ці «Проповіді на неділі й свята. Слово Христове до українського народу.»

Завдяки цій книзі діаспора «пізнала велич митрополита Василя і його незрівнянні досягнення у відродженні УАПЦ та його як переможця в неімовірно невідрадних умовах». Книга отримала великий схвальний розголос. На цьому тлі поступово визрівали думки щодо необхідності гідного вшанування пам’яті митрополита Липківського.

11 грудня 1975 року газета «Свобода» надрукувала звіт про 23-й з’їзд Об’єднання Української Демократичної Молоді (ОДУМ), що відбувся 28 — 30 листопада у м. Детройт. У цьому звіті є, зокрема, такі рядки: «Учасники з’їзду мали нагоду вислухати виступ одного зі своїх колег Петра Матули з Вашінгтону, який представив ідею побудови пам’ятника в українському пантеоні — Осередку УПЦ в ЗСА в Баунд Бруку, світлої пам’яті митрополитові В. Липківському. Його постать для нас, українців, залишилася символом не лише боротьби, але й збереження української національної субстанції».

Проте встановлення й освячення пам’ятника відбулось лише за вісім років — 23 жовтня 1983 р. Події саме цих непростих восьми років — крок за кроком — прослідковує у своїй нещодавно виданій книзі «Історія пам’ятника митрополитові Василеві Липківському» (Вашингтон, 2009) шановний пан Петро Матула — автор ідеї та найактивніший учасник створення цього пам’ятника.

Як випливає з книги, ідея побудови пам’ятника митрополитові Липківському виникла ще у 1974 році, але як ідея «скромного пам’ятника на символічній могилі, поставленого приватними зусиллями однодумців». Проте згодом, зважаючи на численність і певну згуртованість української діаспори в Америці, прийшло усвідомлення того, що доцільним буде залучити до цієї шляхетної справи якусь авторитетну громадську організацію. Такою організацією бачилось Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). ОДУМ пристав на цю пропозицію і 25 січня 1976 року призначив Діловий комітет пам’ятника у такому складі: Юрій Криволап, Олексій Шевченко, Іван Павленко, Михайло Смик, Микола Дзябенко, Петро Матула та Анатолій Лисий як голова ОДУМу — автоматичний член.

Листом за 16 лютого 1976 року ОДУМ повідомив митрополита Мстислава про постанову ОДУМу побудувати пам’ятник митрополиту Василеві Липківському та просив митрополита Мстислава прийняти представників одумівського Комітету пам’ятника, «щоби дістати Вашої цінної поради та батьківського благословення для ОДУМу в почині цієї великої і важливої акції».

Ця зустріч відбулася (не з вини комітету) тільки 30 жовтня 1976 року. Митрополит Мстислав підтримав ідею створення пам’ятника, благословив цю акцію, узгодив попередньо місце його встановлення і згодився бути головою майбутнього Почесного комітету пам’ятника.

Почалася підготовча робота. Ступінь одностайності, ентузіазму та можливостей брати активну участь у цьому процесі у членів оргкомітету були неоднакові («Хоч ми всі були засадничо однодумцями, але через різницю між нами в підході і пріоритетах праця між нами була не завжди гармонійною».) Виникали «паузи» в роботі, певні непорозуміння як серед членів комітету, так і з митрополитом Мстиславом, підтримка якого повинна була б, здавалося, бути значно дієвішою.

(Взагалі, це можна було, як на мене, передбачити: митрополит Мстислав дещо упереджено ставився до постаті митрополита Липківського. Як писав у 1961 р. протопресвітер С.В. Савчук, коли він поділився з Владикою Мстиславом ідеєю видати 7-й розділ написаної В. Липківським «Історії Української Православної церкви», той «не погодився на цю пропозицію, мотивуючи це тим, що, мовляв, митрополит В. Липківський відкриває деякі «страшні речі», які, якщо б їх опублікувати, могли б сильно пошкодити і окремим особам, і загальній церковній справі».

Проте, С.В. Савчук все ж таки видав цю книгу — спасибі йому велике, — вірно розуміючи мотиви, які спонукали митрополита Липківського написати саме таким чином: «Сповнений любов’ю й самопосвятою до свого народу і його Рідної Церкви, а до того ж обдарований надзвичайною мужністю, він (В. Липківський. — К.Л.) віддав був себе всього на службу народові й Церкві, не зважаючи на всілякі погрози й переслідування з боку ворожого уряду. Цього самого він вимагав також і від інших, у першу чергу від єпископату. Хто ж не стояв на рівні його вимог, — тих він ганив так, як старозавітні пророки ганили ізраїльський народ за його прогріхи».)

За браком місця тут не можна переповісти перебіг подій та всі перипетії, пов’язані з побудовою пам’ятника (у книжці П. Матули більше двохсот сторінок!). Зауважу, що значна частина з них припадає на визначення і співпрацю з можливими й реальними «творчими батьками» пам’ятника — скульпторами та архітекторами. Комітет запропоновував таких скульпторів: Л. Молодожанин (автор пам’ятника Т. Шевченкові у Вашингтоні), М. Голодик (автор пам’ятників на цвинтарі біля церкви у Баунд Бруці) та А. Дараган (автор пам’ятника Т. Шевченкові у Вінніпегу). Лише останній радо запропонував свої послуги і працював над проектом два з половиною роки. 6 вересня 1980 року він представив комітету свій проект пам’ятника у вигляді простого прямокутного обеліска, фотографію якого було опубліковано у виданнях «Православного Слова».

Проект отримав досить сувору критику. Дуже виразно свою думку щодо того, яким має бути пам’ятник митрополиту Липківському, висловив у листі до комітету отець Петро Маєвський:

Цей текст розділено на частини: 1 2