Компроміс по-грецьки

Як відомо, 26 серпня 2009 р. єпископат УАПЦ одноголосно подав на ім’я Святійшого Патріарха Варфоломія прохання про прийняття нашої Церкви до складу Вселенського Патріархату на правах автономії. Водночас УАПЦ не хотіла б, щоб задоволення цього прохання спричинило кризу у відносинах між Москвою та Константинополем. Не хочемо ми також, щоб входження УАПЦ до складу Вселенського Патріархату загальмувало процес поступового зближення УАПЦ і УПЦ (МП). Навпаки, ми щиро прагнемо, аби це зближення увінчалося своїм логічним завершенням — встановленням між нашими церквами повного співпричастя, коли б віряни УАПЦ і УПЦ (МП) могли безперешкодно спілкуватися в молитвах і таїнствах.

Шлях до такого зближення для православних вірян України може відкрити лише відповідальна співпраця у вирішенні української проблеми Константинополя, Києва та Москви. Константинопольський патріархат, єпископат УПЦ і Святійший Патріарх Кирило повинні спільними зусиллями визначити, яким чином вилікувати розкол і надати єдинокровним братам можливість спільної молитви та причастя від однієї Чаші.

Входження УАПЦ до складу Константинопольського патріархату має відбутися не всупереч волі Російської Церкви, а, навпаки, з її доброї волі. Безумовно, за такого підходу така юрисдикція могла б мати не абсолютний характер. Певний обсяг канонічних юрисдикційних прав Константинополь міг би делегувати загальному собору канонічних православних єпископів України під головуванням Блаженнійшого митрополита Володимира.

Адже ситуація здається нерозв’язною лише в тому разі, якщо ми мислимо собі церковну юрисдикцію як щось абсолютне, ніби той чи інший патріархат — це окрема абсолютно суверенна держава зі своєю мовою, валютою і старанно укріпленими «канонічними кордонами». З богословської точки зору, все зовсім інакше. Московський і Константинопольський патріархати — це не дві «суверенні держави» і навіть не дві «суверенні», замкнені в собі церкви. Це одна й та сама Православна церква, два помісні прояви однієї й тієї ж соборної, кафоличної церкви. І якщо для реального вилікування розколу в Україні сьогодні необхідна їхня тісна співпраця, то обидва древні і впливові у світі патріархати повинні знайти в собі бажання і можливість для відповідальної співпраці.

УАПЦ готова до ухвалення рішення на основі консенсусу. Ми не прагнемо, щоб легалізація нашого канонічного статусу призвела до жорсткого переформатування конфесійної карти України. Ми не хочемо, щоб в Україні піднялася нова хвиля запеклої боротьби за храми і церковне майно. УАПЦ достатньо власних можливостей у здійсненні церковної місії. Ми віримо, що чисельність нашої пастви зросте не за рахунок відходу віруючих від УПЦ (МП), а завдяки нашій місіонерській праці, завдяки євангелізації тих мільйонів українців, які сьогодні не належать до жодної з християнських конфесій.

Такої ж відкритої і жертовної участі у вилікуванні розколу ми чекаємо від Московського та Константинопольського патріархатів. Двадцять років існування в Україні автокефального руху засвідчило: вирішити проблему силовим методом не вдасться. УПЦ під омофором Блаженнійшого митрополита Володимира не може поглинути пастви УПЦ КП або УАПЦ. Київський патріархат не може поглинути УПЦ (МП) і навіть менш численну УАПЦ. Не увінчалися успіхом і зусилля політиків, які підштовхували Константинополь поглинути українське православ’я чи хоча б український автокефальний рух в особі УПЦ КП та УАПЦ. Тому ми мусимо зрозуміти, що логіка поглинання себе не виправдовує. Потрібно відмовитися від ідеї поглинань і спробувати вибудувати модель канонічного устрою Православної церкви в Україні таким чином, щоб у ній було враховано інтереси всіх церков, і насамперед «інтерес Божий», тобто негайне вилікування розколу.

«Елладська модель» — тільки одна з можливих моделей вилікування розколу в Україні. Зрозуміло, що вона потребує наразі не так пропагування, як вдумливого і безстороннього аналізу. Однак цей аналіз не повинен зводитися до патріотичних декларацій, коли рішення на основі консенсусу розглядатиметься «конфесійними патріотами» як зрада інтересів «нації/церкви». Час «конфесійного шовінізму» минув. Ми повинні усвідомити, що наше головне громадянство — не ті чи інші земні країни, а вишній, Небесний Єрусалим.

Іоанн, архієпископ Уманський, голова богословсько-канонічної комісії УАПЦ
«Дзеркало тижня»