Напередодні Преображення Господнього, 18 серпня 2008 року, на подвір’ї Свято-Покровського храму Луцька віруючі, які молились під час Всенічної, стали свідками доволі несподіваної події – покаяння та прийняття у клір канонічної Української Православної Церкви перебуваючого у «філаретівському» розколі колишнього секретаря Луцько-Волинської єпархії УПЦ КП та ректора Волинської Духовної семінарії УПЦ КП священика Іоанна Нідзельського. З того часу пройшов більше рік, вляглися пристрасті, батюшка повністю адаптувався у новому середовищі. І лише тепер ми наважилися поспілкуватися з отцем Іоанном, щоб дізнатися, як дався йому цей крок і як почувається він сьогодні.
- Батюшка, цей серпневий вечір, мабуть, і сьогодні свіжий у Вашій пам’яті?
Так, цей день залишиться для мене пам’ятним на все земне життя, як і кожен інший, коли здійснюєш вистражданий крок, узгоджений з власною совістю та вірою в Бога.
- Розкажіть про себе.
Народився я 1 жовтня 1966 року в селі Лосятин Кременецького району на Тернопільщині у побожній селянській родині. Недалечко від рідного села знаходиться велика святиня нашого краю – Почаївська Лавра, тож я змалечку частенько бував у ній, молився перед чудотворною іконою Божої Матері та мощами преподобного Іова, спілкувався з монахами.
Тож не дивно, що після закінчення школи і служби в радянській армії я обрав духовну стежину у своєму житті, і у 1988 році вступив до Ленінградської Духовної семінарії. Одразу по її закінченні я продовжив своє навчання у Санкт-Петербурзькій Духовній академії, яку і закінчив у 1995 році вже священиком, бо незабаром після одруження був з благословення митрополита Санкт-Петербурзького і Ладозького Іоанна (Сничова) рукоположений у священний сан вікарієм Санкт-Петербурзької єпархії єпископом Симоном, який нині являється правлячим архієреєм Мурманської єпархії.
Сталося це 10 січня 1995 року у церкві праведного Іова Багатостраждального в Санкт-Петербурзі. Так сталося, що з власної необачності після повернення на Україну я пішов у розкол і в 1995 році став кліриком Луцько-Волинської єпархії УПЦ КП, де згодом став спершу секретарем єпархіального управління, а потім ректором місцевої духовної семінарії.
- Що спонукало Вас повернутися у лоно канонічної Української Православної Церкви?
Було велике бажання виправити помилку, здійснену за незалежних від мене обставин, пов’язаних з родиною. Крім цього на той час в мене утвердились переконання, що організація, якій я віддав 13 років свого священичого життя, виявилась більше світсько-політичною структурою, ніж Церквою Христовою. Водночас, за вихованням та освітою я завжди вважав себе священиком канонічної Церкви, адже я вже наголошував, що закінчив СпбДА і був рукоположений у сан священика поважним православним ієрархом.
- І тоді Ви звернулися до митрополита Ніфонта?
Я вирішив звернутися до владики Ніфонта з переконанням, що мене зрозуміють, оскільки чув про нього тільки хороше.
- Пам’ятаєте, як зустрів Вас владика?
Митрополит Ніфонт зустрів мене як люблячий батько, який з радістю зустрічає сина, що заблукав, але знову повернувся до отчого дому.
- Не боялися поривати з минулим?
Боятися можна лише тоді, коли є сумнів у правильності вибору, у мене ж в останні роки його не було.
- А як були налаштовані матушка, батьки?
Мої близькі належать до глибоко віруючих православних, тому моє бажання виправити помилки минулого було зустрінуто з розумінням.
- Пригадуються сльози прихожан Покровського храму під час чину Вашого покаяння. Як прийняли Вас віруючі, чи сьогодні Ви відчуваєте їх підтримку та довіру? Як складаються відносини з духовенством храму?
За більше як 500 років стіни Покровського храму бачили десятки тисяч людей, що приходили до Бога, щиро каятися і ревно молитися. Тут особлива атмосфера і особливі священики та прихожани, вірні канонам Церкви. Впевнений, що вони прийняли мене з розумінням і я в свою чергу буду намагатись відповідати їм взаємністю.
- Нині Ви проходите послух у Покровській церкві, але відомо, що владика призначив Вас настоятелем громади на честь великомученика Димитрія Солунського. Проте місця під храм ця громада не мала. Якою є ситуація зараз?
Кожен поважаючий себе священик прагне залишити після себе щось майбутнім поколінням, зокрема збудувати храм. Я теж того бажаю і відчуваю, що знайду і вірних прихожан, і щедрих жертводавців. Але як відомо, ворог роду людського, який не спить ні вдень ні вночі, ще іноді буває в силі та противиться всякому добру. Тільки цим можна пояснити, що окремі луцькі можновладці, посилаючись на різні надумані причини, не дають нашій та іншим громадам канонічної Церкви, на відміну від інших конфесій, в місті Луцьку земельних ділянок під будівництво нових храмів.
Незважаючи на наші смиренні християнські прохання до мера, нам так і не йдуть назустріч. Але як наголосив у своєму слові під час візиту в наше місто Святіший Патріарх Кирилл – буде не так, як хочуть вони, а буде так, як хоче Бог.
- Отець Іоанн, дякуємо вам за інтерв’ю і бажаємо ще багато років ревно трудитись на ниві Христовій, наслідуючі пастиреначальника – Христа. І, звичайно, віримо, що Бог допоможе Вам здійснити свою мрію, і в нашому місті постане новий храм на ім’я святого великомученика Димитрія.
Спаси вас Господи.
Джерело : orthodox.lutsk.ua
